«Буду на зв’язку».
Потім я відкрила в телефоні номер екстреної служби й зберегла його так, щоб набрати в один дотик. Це не був план. Це була готовність.
Поки Андрій прогрівав машину, я зайшла до Єгора. Він одягався.
— Єгоре.
Він обернувся.
— Якщо Роман запропонує піти кудись удвох, не погоджуйся. Залишайся там, де я тебе бачу. Увесь час. Домовилися?
Він кивнув. Потім запитав тихо:
— Мам, ти справді думаєш, він щось зробить при всіх?
Я відповіла не відразу. Чесно кажучи, при всіх — найімовірніше, ні. Роман завжди вибирав момент без свідків. Але «при всіх» не означало безпечно.
— Я думаю, ти маєш бути в полі мого зору, — сказала я. — Цього досить.
Ми поїхали.
У машині ніхто майже не розмовляв. Андрій вів мовчки, дивлячись на дорогу. Єгор сидів ззаду біля вікна. Я чула, як він час від часу повільно видихає — так дихають люди, які дуже стараються заспокоїтися, але в них погано виходить.
За вікном тяглося сіре місто. Холодний сезон уже вступив у свої права: мокрі дороги, темні дерева, брудний сніг біля бордюрів. Я дивилася на все це й думала: як я опинилася тут? Як людина, яка професійно вміє помічати тривожні сигнали, так довго дозволяла їм накопичуватися у власній сім’ї?
Відповідь була неприємною.
На роботі я читала людей ясно, бо не любила їх. Не так, як люблять близьких. Там я могла бути уважною і холодною. А в сім’ї ми завжди хочемо бачити краще. Ми виправдовуємо, згладжуємо, сподіваємося, що нам здалося.
Я любила Андрія і довго ставила його бажання зберегти сімейний мир вище за безпеку власного сина.
Це була моя помилка. Головна.
Лідія Петрівна відчинила нам двері сама. У домашньому одязі, з рушником на плечі, ніби щойно відійшла від плити. Усміхалася широко, нарочито радісно.
— Ну нарешті! Проходьте, роздягайтеся. Єгоре, як ти виріс! Марино, заходь, не стійте в дверях.
Оксана була на кухні. Привіталася зі мною сухим кивком. Після тієї розмови телефоном ми трималися рівно, але справжньої ввічливості між нами вже не залишилося. Лише тонкий шар нейтралітету поверх взаємного роздратування.
Романа не було.
— Зараз прийде, — сказала Лідія Петрівна. — Зранку кудись вийшов. Я дзвонила, скоро буде.
Я подивилася на Єгора. Він стояв у передпокої й дивився в бік кімнати, куди його вже кілька разів раніше кликали. Я підійшла ближче.
— Ходімо на кухню, — сказала я. — Допоможемо накрити.
На кухні було тісно й шумно. Лідія Петрівна переставляла тарілки, Оксана щось різала. Вони говорили одночасно, ніби навмисно заповнювали повітря словами. Єгор став біля стіни — тихо, непомітно, як уміють діти, які давно навчилися не заважати дорослим.
Я стала поруч.
Роман прийшов хвилин за двадцять. Я почула, як відчинилися вхідні двері, потім радісний голос Лідії Петрівни:
— Ромчику, нарешті!
Потім його голос — спокійний, майже веселий.
Він зайшов на кухню і привітався з усіма по черзі. З Андрієм плеснув долонею по руці, Лідію Петрівну обійняв, Оксані щось сказав упівголоса. Потім подивився на Єгора.
— О, привіт, братане. Давно не бачилися.
Єгор не усміхнувся.
— Привіт.
Я уважно подивилася на Романа. Зіниці сьогодні не були такими величезними, як минулого разу. Але щось усе одно чіпляло. Погляд ніби вкритий тонкою плівкою. Рухи надто розслаблені. Голос надто рівний. Так тримається людина, яка всередині напружена, але намагається виглядати спокійною.
Ми сіли за стіл.
Андрій і Роман про щось говорили. Здається, про машини або спорт. Я майже не слухала. Лідія Петрівна метушилася, Оксана підкладала їжу. Усе виглядало підкреслено звично. Як спектакль, де всі розуміють, що грають ролі, але ніхто першим не виходить з образу.
Після обіду Лідія Петрівна сказала:
— Ну, дорослі чай поп’ють, а молодь нехай у кімнаті поговорить.
Вона подивилася на Єгора й Романа з виразом доброї бабусі, яка нібито хоче помирити онуків.
Єгор відразу подивився на мене.
Роман уже пішов у бік кімнати. Обернувся:
— Єгоре, йдеш?
— Я принесу тобі куртку, — сказала я синові.
Це був наш умовний привід. Ще вранці ми домовилися: якщо знадобиться, я зможу піти за ним.
Єгор кивнув і пішов за Романом.
Я пішла не відразу. Вичекала хвилину, взяла в передпокої куртку Єгора й попрямувала до кімнати. Двері були прикриті, але не зачинені повністю. Залишалася вузька щілина.
Я зупинилася біля дверей.
Зсередини долинув голос Романа. Тихий. Майже лагідний. І саме від цього в мене похололи руки.
— Отже, ти говорив матері. Я знаю. Вона ходила до моєї. Збирає на мене всякий бруд.
Голос Єгора пролунав глухо:
— Я не…
— Не бреши. Я ж писав тобі. Якщо скажеш, буде гірше.
Я штовхнула двері.
Вони не відчинилися.
Замкнені зсередини.
Я постукала.
— Єгоре, відчини. Я принесла куртку.
На мить запала тиша.
Потім пролунав глухий удар. Не звук речі, що впала. Інший. Живий.
І крик сина.
Я вдарила долонею по дверях.
— Єгоре!
Знову. Сильніше.
— Єгоре, відчини!
Я кинулася на кухню. Андрій уже вставав — він теж почув крик.
— Андрію! Двері! Швидко!
Він не став нічого питати. Ми побігли до кімнати. Андрій ударив у двері плечем. Один раз. Другий. Двері піддалися.
Те, що я побачила в наступні секунди, потім ще довго стояло перед очима.
Єгор лежав на підлозі між ліжком і стіною. Руками він намагався захистити голову, майже не рухаючись. Роман стояв поруч, важко дихав. У руці в нього була частина стільця. Обличчя дивне: не зле, не перелякане, а порожнє. Цілком порожнє, ніби в цю мить його самого всередині не було.
Андрій кинувся до сина.
— Єгоре! Єгоре, ти чуєш мене?
