«Їдь додому. Завтра вранці приїдеш».
Він нічого не написав у відповідь.
Уранці Андрій з’явився о восьмій. Приніс каву для мене. Був неголений, із темними колами під очима. Судячи з вигляду, ночував усе-таки в машині.
Я не стала нічого казати. Просто взяла каву, і ми разом увійшли до палати.
На другий день Єгорові стало трохи легше. Нудота відступила, голова боліла вже не так нестерпно. Він поїв, потім трохи подивився в телефон. На лівій руці в нього була фіксувальна пов’язка. Лікар сказав, що переломи нескладні, але руці потрібен спокій, і зростатиметься все кілька тижнів.
Єгор раз у раз піднімав руку й дивився на пов’язку, ніби щоразу наново переконувався, що це сталося з ним.
Коли Андрій вийшов поговорити з лікарем, я сіла ближче до сина.
— Єгоре, — сказала я тихо, — ти не зобов’язаний розповідати все відразу. Але я хочу, щоб ти розумів: коли прийдуть із поліції, твої слова будуть важливі. Чим точніше ти згадаєш, тим краще.
Він подивився на мене.
— Мам, а ти раніше дзвонила в поліцію? Коли я розповів про синці?
— Ні.
— Чому?
Я помовчала. Хотілося відповісти чимось зручним. Сказати, що не знала, як правильно. Що чекала. Що хотіла спочатку поговорити з батьком, з Оксаною, з Романом. Усе це було б частиною правди, але не головною.
А він заслуговував на головну.
— Бо боялася, — сказала я. — Не за себе. Боялася зруйнувати сім’ю і стати винною.
Єгор довго дивився на мене.
— А тепер не боїшся?
— Тепер мені байдуже, хто що про мене подумає.
Він опустив погляд на руку в пов’язці.
— Це було не перший раз із рукою, — сказав він раптом. — Минулого року він теж мені пальці заламав. Я тоді сказав, що впав на фізкультурі. Шкільний лікар подивився, сказав — забій. Але, мабуть, там теж було щось серйозне. Просто менше.
Він зробив паузу.
— Я боявся, що ви дізнаєтеся і скажете, що треба було раніше говорити.
Я сиділа нерухомо. Не перебивала. Не ахала. Не починала говорити «чому ж ти мовчав». Бо це запитання було б жорстоким. Він і так знав, що мовчав.
Єгор розповідав обережно, ніби кожне слово спершу перевіряв на міцність.
Перший справжній удар, за його словами, стався, коли йому було дванадцять. У під’їзді в Лідії Петрівни. Вони поверталися з прогулянки, і Роман раптом сказав:
— Ти ябеда. А ябед треба вчити.
Єгор упав і сильно вдарився коліном. Потім сказав дорослим, що спіткнувся. Роман стояв поруч і усміхався.
Потім був шпаківник. Потім «ігри», які Роман називав боротьбою або перевіркою. Єгор намагався чинити опір. Одного разу навіть ударив у відповідь. Роман засміявся і сказав:
— Молодець. Ще раз спробуєш — буде гірше.
Після цього Єгор більше не пробував.
— Чому ти не говорив татові? — запитала я дуже тихо.
Він довго мовчав.
— Тато завжди казав: «Роман складний, але він сім’я». Я думав, він скаже, що я скаржуся. Або що сам винен.
Ці слова вдарили точніше за будь-яке звинувачення. Не лише по Андрієві. По нас обох. Ми створили вдома таку атмосферу, де син вирішив: батькові можна не говорити про насильство, бо той може не почути.
Я записала все. Кожну деталь. Потім зателефонувала слідчому, який уже займався справою. Він залишив номер напередодні. Я сказала, що син готовий дати свідчення, щойно лікар дозволить.
На третій день слідчий прийшов до лікарні. Молодий, спокійний, із ноутбуком і диктофоном. Він сів біля ліжка так, щоб не нависати над Єгором, говорив м’яко, але чітко. Не квапив, не тиснув, не перебивав.
Розмовляв із ним не як із маленькою дитиною, а як із людиною, чиї слова мають значення.
Єгор говорив. Іноді збивався, іноді замовкав, іноді просив повторити запитання. Слідчий чекав.
Я сиділа в кутку, намагаючись не втручатися. Андрій стояв біля дверей.
Коли слідчий пішов, у палаті стало дуже тихо. Єгор довго мовчав, потім повернувся до батька.
Андрій підійшов і сів на край ліжка.
Вони дивилися одне на одного.
— Я не побачив, — сказав Андрій. — А мав. Пробач.
Єгор відповів не відразу.
— Ти ж не знав точно.
Андрій опустив очі.
— Я не хотів знати. Це гірше.
Розмова тривала менше хвилини. Усього кілька фраз. Але саме після неї щось між ними почало змінюватися. Не відразу, не гучно, без обіймів і красивих слів. Просто в їхніх стосунках ніби з’явилася чесність, якої раніше бракувало.
Я вийшла в коридор і притулилася до стіни біля вікна. Зовні було лікарняне подвір’я: припарковані машини, голі дерева, сіре небо. Я дістала телефон перевірити пропущені.
Їх було кілька.
Незнайомі номери. Родичі Андрія, з якими ми майже не спілкувалися. Повідомлення теж були.
«Схаменіться».
«Це ж сім’я».
«Не губіть хлопця».
«Можна вирішити без поліції».
«У Романа все життя попереду».
Я не відповідала.
Повернулася до палати.
Пізніше, коли ми з Андрієм вийшли в коридор, він показав мені свій телефон. У нього пропущених було ще більше.
— Дзвонять усі, хто може, — сказав він. — Кажуть одне: заберіть заяву.
— Що ти відповідаєш?
— Поки нічого. Скидаю.
— Правильно.
Він подивився на мене довго, ніби перевіряв, чи не здригнуся я.
— Ти не збираєшся забирати?
— Ні.
Він кивнув.
— Я теж.
Ця коротка фраза ніби поставила на місце те, що багато років стояло криво.
На четвертий день прийшла Оксана. Не до лікарні — туди ми її не пускали, і вона це розуміла. Вона приїхала до нас додому. Я дізналася про це від сусідки, яка написала мені:
«Біля ваших дверей якась жінка вже хвилин двадцять дзвонить».
Я попросила Андрія з’їздити. Сама залишилася з Єгором.
Пізніше він розповів, що відбувалося на сходовому майданчику.
Оксана стояла біля наших дверей із червоними очима і говорила швидко, майже не роблячи пауз:
— Андрію, ти розумієш, що робиш? Це мій син. Єдиний. Він без батька виріс. Ти ж знаєш, як мені було важко. Я все життя одна. І тепер ти хочеш, щоб його посадили? За що? За те, що хлопці посварилися?
Андрій слухав. За його словами, говорив тихо, бо інакше не зміг би втриматися в розмові.
— Оксано, ти бачила, що він зробив із моїм сином?
