— Вони просто посварилися. Роман не хотів. Він сам каже, що не тямив, що робить.
— Саме так. Він не тямив. Бо був під речовинами. І це не вперше. Ні з речовинами, ні з насильством.
Оксана замовкла на секунду. Потім знову заговорила про те, що Роман виріс без батька.
— Це не виправдання, — сказав Андрій. — Жодне з того, що ти сьогодні скажеш, не буде виправданням. Оксано, йди.
Вона пішла.
Андрій написав мені коротко:
«Оксана приходила. Поговорили. Поїхала».
Я прочитала повідомлення й прибрала телефон.
На п’ятий день Єгора виписали. З рекомендаціями, спостереженням у невролога, обмеженнями щодо навантажень, із попередженням звертатися до лікаря за будь-якого погіршення.
Ми привезли його додому.
Він зайшов до своєї кімнати, ліг на ліжко і якийсь час просто дивився в стелю. Потім покликав:
— Мам.
Я зайшла.
— Дай мені ноутбук. Я хочу дещо написати.
Я дала. Не питала що.
Пізніше виявилося, що він сам вирішив скласти докладну хронологію всього, що пам’ятав. Своїми словами. По порядку. Коли закінчив, попросив мене прочитати і перевірити, чи не переплутав дати.
Ми сиділи поруч і редагували цей документ так, ніби це був шкільний твір. Він згадував:
— Ні, зачекай, це було раніше. До тієї поїздки на ділянку. Я пам’ятаю, бо тоді ще були канікули.
Я уточнювала, він виправляв, ми разом відновлювали послідовність.
Ззовні це виглядало майже як ділове заняття. Усередині було важко до нудоти.
Коли закінчили, Єгор закрив ноутбук і запитав:
— Мам, як ти думаєш, Роман сяде?
Я не стала обіцяти того, чого не знала.
— Це вирішить суд. Але те, що він зробив, — серйозно. І те, що в нього знайшли, теж.
Єгор кивнув і сказав майже пошепки:
— Головне, щоб він точно більше так не зробив.
За кілька днів після виписки Єгора Лідія Петрівна приїхала сама.
Ми були вдома втрьох. Неділя, тихий день. Єгор після обіду заснув у себе в кімнаті. У квартирі стояла рідкісна для останніх тижнів тиша — не тривожна, а майже звичайна.
Дзвінок у двері пролунав різко.
Андрій підійшов до вічка, подивився й обернувся до мене.
— Мама.
Я кивнула. Він відчинив двері, вийшов на майданчик і прикрив їх за собою. Я залишилася в передпокої. Чула не все, лише окремі уривки.
Спочатку голос Лідії Петрівни був вимогливим. Потім здригнувся, став жалібним. Потім знову зазвучав жорстко, ніби вона згадала, що звикла командувати. Слова розібрати було важко, але зміст був зрозумілий і без слів.
Голос Андрія залишався низьким і рівним. Він не кричав. Іноді за дверима запановували довгі паузи.
Хвилин за дванадцять двері відчинилися. Андрій увійшов, мовчки зачинив їх і пройшов на кухню. Я пішла за ним.
Він сів за стіл. Я залишилася стояти навпроти.
Якийсь час він мовчав. Потім сказав:
— Я сказав мамі, що поки вони не визнають, що сталося насправді, у нас не буде жодних зустрічей, дзвінків і сімейних розмов.
Я дивилася на нього.
— Що вона відповіла?
— Що я обираю тебе проти рідної крові.
— А ти?
Він підвів очі.
— Я обираю свого сина.
Після паузи додав:
— Я давно мав це сказати. Набагато раніше. Але не сказав. Ось до чого це призвело.
Він не плакав, не намагався викликати жалість, не чекав, що я почну його заспокоювати. Просто сидів і дивився на стіл, як людина, яка нарешті побачила власну помилку цілком — без виправдань, без «але», без спроби перекласти частину провини на обставини.
Це було важче, ніж здається.
Я налила йому чаю і сіла поруч. Ми довго мовчали. Потім у коридорі рипнули двері кімнати Єгора. Він вийшов сонний, розкуйовджений, із блідим обличчям.
— Є щось поїсти?
— Є, — сказала я. — Сідай.
Ми всі троє сіли на кухні.
Єгор їв повільно, потім раптом почав розповідати про комп’ютерну гру, яку хотів написати ще до всього, що сталося. Говорив, що застряг на одному місці і тепер хоче переробити механіку. Андрій слухав уважно.
У програмуванні він не тямив зовсім. Раніше такі розповіді сина частіше пропускав повз вуха, киваючи з ввічливості. Але тепер слухав інакше. По-справжньому.
— А чому не можна залишити, як було? — запитав він.
Єгор здивовано подивився на нього і почав пояснювати. Андрій не зрозумів.
— Зачекай, ще раз. Тільки простіше.
Син пояснив інакше. Андрій замислився, потім кивнув:
— Тобто як у кошторисі. Спочатку порахував одне, потім зрозумів, що основа неправильна, і доводиться перераховувати все заново.
Єгор раптом усміхнувся.
— Ну так. Приблизно так.
Я прибирала зі столу й думала: ось воно. Не гучні обіцянки, не урочисті слова про сім’ю. А ця звичайна розмова на кухні. Батько, який нарешті слухає. Син, який уперше за довгий час не боїться пояснювати.
Слідство тим часом ішло своєю чергою.
Слідчий працював спокійно й методично. У кімнаті Романа в Лідії Петрівни провели огляд, усе оформили як належить. Мене там не було, але пізніше слідчий розповів у загальних рисах те, що нам як стороні потерпілих було дозволено знати.
Знайшли чимало.
Заборонені речовини. Кілька видів. Не «спробував один раз», не «тримав для друга», не випадковість. За попередніми висновками спеціалістів, уживання тривало давно — не місяць і не два.
Ще багато чого прояснив телефон Романа. У ньому знайшли листування про гроші, борги, прохання почекати, обіцянки повернути. Були повідомлення з людьми, які тиснули на нього дедалі сильніше. Були переписки з тим, кого слідчий називав постачальником.
Окремо спливло листування з Оксаною. За останні місяці вона кілька разів переказувала синові гроші. Суми були не величезні, але помітні. На її запитання «навіщо?» Роман відповідав майже однаково:
«Не питай. Просто перекажи».
І вона переказувала.
Не питала.
Це пояснювало багато чого. Зокрема й те, чому останні місяці він ставав дедалі різкішим, злішим, небезпечнішим. Людина, затиснута залежністю, боргами і постійним страхом перед тими, кому винна, перетворюється на порохову бочку. Вибух був лише питанням часу.
Лідії Петрівні, за словами слідчого, показали частину листування. Вона довго мовчала, потім сказала:
— Він казав, що гроші потрібні на навчання.
Їй показали повідомлення, де було написано: «Не питай».
Вона знову помовчала.
— Я не знала.
Може, і справді не знала. Але не хотіла знати — точно. Це різні речі, і обидві можуть бути правдою одночасно.
Оксана на перших допитах теж трималася. Казала, що нічого не знала, що допомагала синові, бо він просив, що він завжди знаходив пояснення. Але коли їй показали листування, де одне й те саме повторювалося раз у раз, вона замовкла.
Потім із нею працював адвокат. У підсумку звинувачень проти Оксани не висунули. Це була її трагедія, а не злочин. Вона прикривала сина не тому, що хотіла зла іншим. Вона робила це зі страху його втратити, зі сліпої любові, яка в якийсь момент перестала захищати й перетворилася на зручне прикриття.
Кирило, той самий хлопець, якому Роман зламав руку на дні народження Лідії Петрівни, дав свідчення. Його батьки самі зв’язалися зі слідчим, коли дізналися, що справу відкрито.
Вони сказали чесно: тоді взяли гроші й погодилися мовчати, бо їх переконали, що це поодинокий випадок. Що хлопець виправиться. Тепер вони розуміли, що даремно промовчали.
Дав свідчення і підліток зі школи, якого Роман ударив у роздягальні. Його батьки теж вирішили подати заяву, раз справу вже відкрито.
Картина складалася в ціле.
Це був не один зірваний конфлікт. Не випадкова бійка. Не «хлопці посварилися».
Це була система. Щонайменше два роки.
Психіатрична експертиза визнала Романа осудним. Для справи це мало значення: він розумів, що робить, і міг відповідати за свої вчинки. При цьому спеціалісти зафіксували залежність і серйозні проблеми з контролем агресії. Одне не скасовувало іншого. Радше посилювало.
Адвокат Романа, якого Оксана найняла відразу і, наскільки я розуміла, за чималі гроші, намагався вибудувати захист на тому, що Роман був у тяжкому стані, а конфлікт нібито був взаємним.
Але медичні документи говорили інакше.
У Єгора — струс мозку, переломи пальців, розсічення, гематоми. У Романа — жодної серйозної травми. Плюс пакетик, знайдений при ньому. Версія про «взаємну бійку» виглядала дедалі слабшою.
Суд призначили на початок наступного року.
Період до суду я запам’ятала дивним. Не лише важким — саме дивним. Життя ніби тривало як завжди: Єгор ходив до школи, робив уроки, сидів вечорами за ноутбуком. Андрій працював. Я працювала. Ми вечеряли, іноді щось дивилися по телевізору, обговорювали побутові дрібниці.
З боку — звичайна сім’я.
Але звичайною вона вже не була.
Єгор почав здригатися від різких звуків. Якщо на вулиці хтось голосно говорив у нього за спиною, він напружувався. Одного разу на фізкультурі вчитель запропонував легку роботу в парах — щось на кшталт розминки. Єгор попросив звільнити його.
Учитель не став наполягати, але я дізналася про це і поговорила з класною керівницею.
Ми знайшли психолога. Не шкільного, а практикуючого спеціаліста, який працював із підлітками після важких ситуацій. Єгор пішов без особливого бажання. Перші рази повертався мовчки. Потім тижні за три сказав:
