— Уяви, що в кожного предмета є невидима оболонка. Як стіни в будівлі. Підлога — це теж стіна, тільки горизонтальна. Персонаж упирається в цю межу і не проходить крізь неї.
— А-а, — протягнув Андрій. — Тобто як несуча конструкція. Є те, на чому все тримається. Якщо її прибрати, все завалиться.
Єгор засміявся.
— Ну, приблизно. Хоча в програмуванні можна прибрати що завгодно. Просто потім усе впаде.
Андрій серйозно кивнув:
— У будівництві теж можна прибрати що завгодно. І теж усе впаде.
Вони обоє розсміялися.
Я сиділа поруч і дивилася на них — на сина і батька, які говорять про код і будівлі, про невидимі межі й несучі стіни. Вони раптом знайшли точку, де їхні різні світи перетнулися, і в цій точці почали розуміти одне одного.
І мені здалося, що це теж якась колізія. Тільки людська.
Невидима межа, яка не дає провалитися крізь підлогу.
Єгор показував нам рівні, пояснював, де треба буде допрацювати фізику, де надто простий прохід, де персонаж поки що поводиться «нерозумно». Андрій ставив запитання. Іноді незграбні, іноді смішні, але справжні.
Син відповідав. Уже без тієї обережної напруги, яка раніше з’являлася в нього в розмові з батьком. Він сперечався, поправляв, сміявся, злився на власні недопрацювання. Був живим.
Після показу він закрив ноутбук і сказав:
— Це поки що чернетка.
— Хороша чернетка, — сказав Андрій.
— Ти не розумієш, що там ще купа помилок.
— У будь-якому проєкті купа помилок.
— Це не проєкт.
— Ще й який проєкт.
Єгор подивився на нього і раптом знітився. Не так, як ніяковіють від похвали дорослі. А по-дитячому — різко опустив очі, смикнув плечем, сховав усмішку.
— Ну гаразд, — пробурмотів він. — Може, й проєкт.
Я відвернулася до вікна, щоб він не побачив, що в мене знову мокрі очі.
Улітку йому виповнилося п’ятнадцять.
Ми не влаштовували великого свята. Він сам не захотів. Сказав, що краще просто піца, торт і кілька друзів. Двох однокласників він покликав додому. Один був той самий Максим, який займався боротьбою і колись переміг його на фізкультурі. Другий — тихий хлопець в окулярах, із яким Єгор обговорював ігри й якісь онлайн-курси.
Я хвилювалася більше, ніж треба. Перевіряла, чи вистачає їжі, чи не надто голосно вони сміються, чи не втомився Єгор. Потім сама себе зупинила. Павло Сергійович не раз казав: не перетворюйте турботу на спостереження.
Я пішла на кухню і взялася за торт.
Із кімнати долинали голоси. Спочатку обережні, потім дедалі голосніші. Потім сміх. Потім суперечка про те, який персонаж у грі надто сильний і кого треба «послабити». Я нічого не розуміла, але слухала цей шум як музику.
Андрій зайшов на кухню і притулився до дверного одвірка.
— Ти знову прислухаєшся?
— Трохи.
— Він у порядку.
— Знаю.
— Справді знаєш?
Я подивилася на нього й усміхнулася.
— Вчуся.
Він підійшов, узяв тарілки.
— Тоді я теж вчуся. Не заходити туди кожні десять хвилин і не питати, чи все нормально.
— У тебе виходить гірше, ніж у мене.
— Я новачок.
Ми обоє тихо розсміялися.
Увечері, коли друзі пішли, Єгор залишився прибирати зі столу. Зазвичай він намагався зникнути відразу після гостей, але цього разу сам зібрав порожні коробки, викинув серветки, приніс чашки на кухню.
— Нормально пройшло? — запитала я.
— Так.
— Ти втомився?
— Трохи. Але нормально.
Він помовчав, потім додав:
— Хороший день був.
Усього три слова. Але я запам’ятала їх так, ніби це було якесь велике зізнання.
Хороший день.
Після всього, що було, хороший день уже не здавався дрібницею. Хороший день був перемогою.
Восени зустрічі з Павлом Сергійовичем стали рідшими. Не тому, що «все минуло», а тому, що Єгор навчився справлятися. Він сам це сказав:
