«Ти зруйнувала цю сім’ю».
Андрій дочитав, забрав листа з моїх рук, довго дивився на аркуші. Потім склав їх назад, поклав у конверт і сховав у шухляду комода.
— Вона досі не розуміє, — сказав він.
— Ні.
— І, мабуть, не зрозуміє.
Я подумала.
— Може, колись. Але це вже не від нас залежить.
Він зачинив шухляду.
Більше ми до листа не поверталися.
Іноді я все ж думала про Лідію Петрівну. Не зі злістю — і це мене саму дивувало. Радше з утомленим розумінням, від якого не ставало ні легше, ні тепліше.
Вона прожила життя, де любов до своїх означала одне: захищати їх будь-якою ціною. Від чужих. Від розмов. Від наслідків. Від правди, якщо правда била по тих, кого вона вважала своєю кров’ю.
Так була влаштована її внутрішня система. Вона будувалася десятиліттями, і ніхто ніколи не сперечався з нею досить голосно й досить вчасно.
У цій системі я від першого дня була людиною ззовні. Не ворогом, не випадковою перехожою — просто не своєю. А Роман був свій. Отже, його треба було прикривати, виправдовувати, рятувати, витягати з будь-якої ями, навіть якщо він сам штовхав туди інших.
Лідія Петрівна не була чудовиськом. Це було б надто просто. Вона була людиною з чудовиською логікою, у якій любов давно переплуталася з покриванням. Це не знімало з неї відповідальності. Але робило її трагедію зрозумілою.
Оксана не писала й не дзвонила.
Я не знала, що з нею відбувається. Через спільних знайомих до нас доходили уривки: їздить до Романа, працює, живе з матір’ю, стала дуже тихою. Що означало це «тихою», я не розуміла. Змирилася? Зламалася? Почала щось усвідомлювати? Чи просто втомилася плакати?
Це вже було не моє діло.
Одного разу Єгор запитав про неї несподівано. Звичайний будній ранок. Він їв кашу, Андрій уже пішов, я наливала собі каву.
— Мам, а тітка Оксана знала, що Роман мене бив?
Я не відповіла відразу. Поставила чашку на стіл і сіла навпроти.
— Скажу чесно. Думаю, вона знала, що він агресивний. Що він може зірватися. Що поруч із ним людям буває небезпечно. Але конкретно про тебе, найімовірніше, не знала.
Єгор пожував, опустив ложку.
— Вона мала питати.
— Так.
— Але не питала.
— Ні.
Він довго дивився в тарілку, потім сказав:
— Дивно. Якби ти бачила, що я роблю щось погане, ти б запитала.
— Так.
— Навіть якби не хотіла знати відповідь?
Я подивилася на нього уважніше. Чотирнадцять років. Майже п’ятнадцять. Надто дорослі запитання для хлопця, який ще недавно радів робочому рівню у своїй грі.
Але він уже знав: на деякі речі не можна відповідати дитячими словами.
— Особливо якби не хотіла знати відповідь, — сказала я.
Він кивнув, допив чай і пішов збиратися до школи.
Навесні Єгор знову повернувся до гри, яку почав ще до всіх лікарень, слідчих і судів. Спочатку відкривав старі файли і просто дивився. Потім почав щось виправляти. Потім став затримуватися за ноутбуком довше і знову роздратовано бурмотіти собі під ніс, коли код не працював.
Павло Сергійович сказав, що це добрий знак.
— Він повертається до незавершеного. Це важливо. Травма часто змушує кидати те, що раніше було своїм. Якщо він знову бере це до рук — значить, усередині з’являється місце не лише для страху.
Я й сама це відчувала. Увечері з кімнати Єгора дедалі частіше долинав стукіт клавіш. Іноді він різко видихав, іноді тихо сміявся, іноді вигукував:
— Та ну як так!
Раніше я б просто усміхнулася. Тепер кожен такий звук здавався мені маленьким доказом життя.
Одного разу я почула з його кімнати справжній сміх.
Не короткий, не ввічливий, не вичавлений. А живий. Спочатку один смішок, потім ще, потім він просто розсміявся. Я вийшла в коридор і зупинилася біля стіни.
Стояла так хвилину, може, більше.
Це був сміх людини, яка щойно розв’язала важке завдання і сама собі не вірить. Я давно не чула від сина такого сміху. Дуже давно.
За кілька тижнів гра була готова. Умовно готова, як сказав Єгор. Перша версія.
Увечері після вечері він попросив нас з Андрієм подивитися. Ми сіли на диван, син приніс ноутбук і вмостився поруч. Гра була проста: двовимірна, схематична, без красивої графіки. Маленький персонаж рухався рівнями, збирав предмети, перестрибував перешкоди, іноді смішно відскакував від стін.
Але вона працювала.
Вона була справжня.
Андрій дивився несподівано уважно. Я бачила, що він намагається не просто усміхатися з ввічливості, а зрозуміти, що перед ним відбувається. Потім запитав:
— А як ти зробив, щоб він не провалювався крізь підлогу?
Єгор здивувався. Він явно не очікував такого конкретного запитання.
— Це колізія. Я задаю межі об’єктам. Коли один об’єкт перетинає межу іншого, відбувається реакція: персонаж зупиняється, відскакує або не може пройти далі.
Андрій насупився. Було видно, що не зрозумів.
Єгор подумав і пояснив інакше:
