— Ні. Але я тримаюся.
Розгляд не вирішився ні за день, ні за тиждень. У цьому й була найважча частина. У кіно після знайденого листа винні одразу бліднуть і зізнаються. У житті вони наймають юристів, гублять документи, надсилають претензії, усміхаються в коридорах і кажуть: «Ви неправильно зрозуміли».
Віктор заявив, що Марія вступила в змову з керівництвом центру, щоб вивести гроші з родини. Наталія говорила родичам, що нова дружина обкрутила Рашида благодійною казкою і тепер хоче керувати фондом. Тітка Світлана дзвонила йому щоранку й зітхала в слухавку:
— Синку, ти завжди був добрим, але жінку треба бачити без сліз. Сльози — найдорожчий товар.
Рашид став мовчазнішим, ніж раніше, але тепер його мовчання було іншим. Він не відгороджувався ним, а працював усередині нього. Усунув Віктора від рахунків. Найняв незалежного аудитора, не зі старих знайомих. Подав заяву про перевірку угод, пов’язаних із центром. Запросив архівні документи фонду матері.
За десять днів з’ясувалося, що борг “Теплого дому” справді був створений штучно. Фірма, яка виставляла рахунки за ремонт, належала двоюрідному братові Віктора. Охоронна організація значилася за адресою закритого салону краси. Гроші фонду йшли на “консультаційні послуги”, яких ніхто не надавав. А остання переуступка боргу була підписана Наталією за три дні до весілля Рашида.
Але головним стало не це.
Головне знайшлося через помилку в одному слові.
Аудиторка, суха жінка на ім’я Ірина, переглядала договори в кабінеті Рашида. Марії там не було; вона все ще жила в Ольги й приїздила тільки на зустрічі з юристом. Рашид сидів навпроти Ірини, майже не рухаючись.
— Дивно, — сказала аудиторка.
— Що?
— У цьому договорі вказано підставу припинення опікунського фінансування. Нібито за письмовим розпорядженням Саміри Арманової. Але по батькові написано неправильно.
Рашид узяв аркуш.
Там стояло: «Саміра Павлівна Арманова».
У матері по батькові було Романівна.
Він згадав, як Наталія в день весілля, трохи п’яна від вина й урочистості, сказала за столом: «Мама завжди підписувала папери не дивлячись, їй би тільки всіх пожаліти». Тоді це здалося звичайною сімейною шпилькою. Тепер стало ясно: той, хто підробляв розпорядження, не знав навіть по батькові.
Через архів фонду знайшли оригінальні картки з підписом Саміри. Почерк не збігався. Нотаріус, чия печатка стояла на копії розпорядження, вже давно не працював і підтвердив, що такого документа не посвідчував. Підняли електронне листування. Віктор намагався видалити листи, але відновлення показало ланцюжок: Наталія вимагала “закрити мамин балаган до угоди з приміщенням”, Віктор відповідав, що “дівчисько Коваленко суне носа” і “нареченого треба терміново переключити на ревнощі”.
Фотографію Марії з Андрієм зробив водій фірми Віктора. Він зізнався не відразу. Спочатку заперечував, потім Рашид показав йому платежі на картку його дружини. Чоловік зблід, попросив води й сказав:
— Мені сказали просто сфотографувати. Я не знав, що там таке.
Марія дізналася про це від Андрія. Вислухала мовчки. Потім спитала:
— А Рашид?
— Хоче з вами поговорити.
— Він хоче чи йому тепер соромно?
Андрій не відповів.
Увечері Рашид приїхав до будинку Ольги. Не піднявся одразу. Марія бачила з вікна, як він стоїть біля машини під ліхтарем. Дощу не було, але повітря було вологе, холодне. Він тримав у руках паперовий пакет.
Ольга виглянула з кухні.
— Підеш?
Марія обійняла себе за плечі.
— Не знаю.
— Можна не прощати одразу. Але поговорити іноді треба, щоб перестати розмовляти з ним у голові.
Марія всміхнулася.
— Ти стала мудрою від недосипу?
— Від комунальних платежів.
Марія накинула пальто і спустилася.
Рашид обернувся відразу, ніби відчував кожен її крок. Під очима в нього залягли тіні. Він схуд. У руках тримав пакет зі старої кондитерської біля “Теплого дому”.
— Там булочки з корицею, — сказав він. — Ти казала Лізі, що вони найчесніші, бо не вдають із себе корисні.
Марія не взяла пакет.
— Як Ліза?
