Побачена картина приголомшила їх. Посеред подвір’я стояли білосніжні столи з численними стравами й напоями. За ними сиділи батьки Оксани, Наталя й Олеся з чоловіками та дітьми, Лариса Петрівна і Степан Васильович. Директор посідав найпочесніше місце, спокійно відкинувшись на спинку стільця. Поруч весело розмовляли Лариса Петрівна й Оксана, а Софія вмостилася на сусідньому стільці й їла святковий торт маленькою ложечкою.
Богдан застиг посеред газону — у забрудненій куртці, болотяних чоботях і з обвітреним обличчям. Ще хвилину тому він передчував власний тріумф, а тепер почувався жалюгідним і безглуздим. Упевненість зникла без сліду, залишивши по собі лише страх. Особливо нестерпною була думка, що всі присутні вже знають про його ранковий вчинок.
Розмови обірвалися, музика змовкла. Усі, хто був на подвір’ї, повернулися до рибалок. Оксана подивилася на чоловіка спокійно, без звичної розгубленості. Степан Васильович неквапливо промокнув губи серветкою й спрямував на Богдана суворий погляд, від якого на роботі ніяковіли навіть головні інженери.
Богдан ніяково переминався з ноги на ногу. Із підошви чобота на зелену траву впав грудок болотяної багнюки. Він озирав щедро накриті столи й нервово ковтав слину. Гординя, яку він плекав увесь час мовчання, розсипалася в одну мить.
— Степане Васильовичу, Ларисо Петрівно, добрий вечір, — нарешті видушив із себе він, намагаючись усміхнутися. — Не очікував вас тут побачити. Ми ось щойно з риболовлі повернулися. Улов, щоправда, неважливий. Але ви щодо ранку нічого такого не подумайте. Це був звичайний розіграш до ювілею. Хотів трохи провчити Оксану, а потім улаштувати сюрприз.
— Отже, розіграш? — перепитав Степан Васильович і повільно підвівся з-за столу.
Тепер директор здавався висіченим із каменю. Він підійшов до Богдана так близько, що брудний рукав куртки ледь не торкнувся дорогого піджака. Рибалки біля хвіртки перелякано втягнули голови в плечі й одразу відступили подалі від свого приятеля.
Юрій Миколайович теж хотів підвестися. Він насилу стримував лють, але Степан Васильович зупинив його ледь помітним рухом руки, не відводячи крижаного погляду від Богдана.
— Тобто в день тридцятиріччя дружини замкнути холодильник з усіма продуктами й позбавити семирічну доньку сніданку — це, на твою думку, смішно? — запитав він. — Ти вирішив, що через уражене самолюбство маєш право залишити їх без їжі й назвати це жартом?
— Степане Васильовичу, ми просто посварилися, — забурмотів Богдан. — Оксана хотіла відзначити ювілей у ресторані, зовсім не думаючи про витрати. Це ж особисте, сімейне. Яке стосунок усе це має до моєї роботи?
— Найпряміше, Богдане, — відрубав директор. — Я тридцять років керую компанією й давно засвоїв одне правило: керівні посади можна довіряти лише людям, які вміють відповідати за свої вчинки й захищають тих, хто від них залежить. Якщо людина здатна вдома на такий дріб’язковий і підлий вчинок, отже, і на службі довіряти їй не можна. Сьогодні ти зрадив власних дівчаток, а завтра заради мізерної вигоди так само підведеш компанію. Таким людям не місце в керівництві…👉Продовження, натисніть кнопку “Далі” під рекламою👇👇👇
