— Забери свій замок, Богдане, — промовила вона без сліз і тремтіння. — У нашому домі йому більше не місце.
У її очах уже не залишилося ні страху, ні образи, ні бажання виправдовуватися чи щось доводити. У них була лише холодна порожнеча.
— Оксано, пробач мені, — зачастив Богдан, намагаючись схопити її за руку. — Я розлютився. Ми ж два тижні не розмовляли…
— Замовкни, — неголосно, але твердо зупинила його Оксана. — Від цього дня все між нами буде інакше. Відтепер ніхто не буде тебе обслуговувати. Продукти купуй, їжу готуй і брудні речі пери сам. У цьому домі ти житимеш як сусід. Моє пробачення і, що набагато важливіше, довіру Софії тобі доведеться заслужити заново — не словами, а нормальними вчинками. Це твій останній шанс. Побачу хоча б найменший прояв колишньої жадібності або знову почую докори — твої валізи опиняться за воротами раніше, ніж ти встигнеш заперечити. А зараз іди мийся. Від тебе тхне тванню на все подвір’я.
Богдан нічого не відповів. Розвернувшись, він понуро побрів до будинку, важко шаркаючи чоботами. Задуманий ним урок для дружини обернувся для нього цілковитою поразкою.
За один вечір він утратив добру посаду, повагу колег і авторитет в очах родичів, відчувши себе чужим у власному домі. Коли за ним зачинилися двері, Степан Васильович першим усміхнувся, підняв келих із соком і голосно промовив:
— Ну що ж, за іменинницю! Оксаночко, за твою витримку, гідність і мудрість! З ювілеєм!
Гості дружно підтримали тост. На подвір’ї знову заграла музика, пожвавилися розмови, а Оксана всміхнулася вільно й легко.
Свято тривало, сонце поволі сідало. І тепер Оксана точно знала: у тридцять років вона нарешті навчилася поважати себе й більше нікому не дозволить себе принижувати.
