«У тому й річ, що ти не повинна була нічого знати. Ніхто з моїх близьких не повинен був знати правди». «Це була найголовніша й нездоланна умова керівництва».
«Центральне управління погодилося взяти мене на постійний зв’язок лише за гарантії моєї повної, абсолютної ізоляції від усіх колишніх життєвих контактів. За документами я помер для всього світу. І для тебе, на мій величезний жаль, теж, що було найтяжчим випробуванням».
Він зробив несміливий крок у її бік. Вона інстинктивно, захищаючись від можливої брехні, відступила на крок назад. Побачивши це, чоловік одразу слухняно зупинився.
«Я безперебійно передаю найважливішу стратегічну інформацію вже майже два повні роки, Аню. Я зливаю докладні плани операцій, схеми пересування військ, списки й імена ворожих агентів. Я віддаю Центру абсолютно все, до чого тільки можу дотягнутися у своєму статусі».
«У мене є надійний перевірений зв’язковий, якого я особисто бачу лише раз на місяць. Він швидко забирає мікроплівки з донесеннями й своїми каналами передає їх далі. Досі ніхто в німецькому командуванні навіть не підозрює, що їхній шанований генерал фон Рідель — наш глибоко законспірований агент».
«Тоді скажи мені, чому я маю тобі беззастережно вірити?» Це гостре запитання вирвалося в неї саме собою, прозвучавши різко й майже зло. Вона зовсім не хотіла говорити з ним таким тоном, але накопичене напруження далося взнаки раніше, ніж вона встигла себе зупинити.
Він анітрохи не образився на її різкість. Чоловік лише розуміюче кивнув, ніби від самого початку чекав саме такої правильної професійної реакції. «Ти й не повинна мені вірити».
«Ти як агент узагалі не повинна мені чи будь-кому вірити просто на слово. З погляду логіки, я цілком можу виявитися підлим провокатором або перевербованим подвійним агентом. Я можу бути хитрим зрадником, який зараз намагається втертися до тебе в довіру, щоб легко розкрити всю твою підпільну мережу».
Він знову зробив обережний крок і підійшов до неї зовсім близько. Цього разу розгублена жінка не стала відступати назад. «Але зараз я розповім тобі дещо таке, що з усіх людей у світі знаю лише я один».
«Те потаємне, чого фізично не міг би вивідати жоден, навіть найгеніальніший провокатор на допиті. Згадай ту щасливу ніч, коли ми нарешті одружилися. Коли після скромного весілля всі втомлені гості розійшлися по домівках».
«Тоді ти раптом лягла на подушку й гірко заплакала. Я злякався й запитав тебе, чому ти плачеш у такий радісний день. І ти відповіла, що шалено боїшся бути такою щасливою, бо безжальна доля завжди відбирає найбільше щастя».
«І тоді я твердо пообіцяв тобі, що відбиратиму наше щастя назад», — приголомшено прошепотіла Анна, згадуючи ту давню ніч. «Я сказав, що робитиму це щоразу, стільки разів, скільки взагалі знадобиться», — кивнув він. «Цю таємницю знали лише ми двоє, і більше абсолютно ніхто на світі».
Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, і щось усередині неї з оглушливим тріском ламалося. Це руйнувалася та величезна захисна стіна, яку вона з таким трудом будувала всі ці довгі два роки. Стіна, складена нею цеглина за цеглиною з нестерпного горя, чорного розпачу й необхідності якось жити далі.
Ця стіна стрімко руйнувалася, і за її уламками залишалося лише одне світле почуття. Там ховалася величезна, всепоглинальна любов, яка насправді нікуди не зникла з її серця. «Дімо», — тихо сказала вона, і її зірваний голос зрадливо зламався на цьому рідному імені.
Він стрімко ступив до неї й міцно, аж до хрускоту в ребрах, обійняв. Жінка уткнулася мокрим обличчям у його широкі груди й заридала вголос. Уперше за довгі два роки вона плакала не від горя й розпачу, а від чогось зовсім іншого, чому поки не могла знайти правильну назву.
Вони стояли так нестерпно довго в зруйнованій крижаній церкві, серед смердючого бруду й обгорілих страшних стін. У ці хвилини жорстокий і кривавий світ навколо них на якийсь час просто перестав існувати. У цілому всесвіті були тільки вона й він, а також два втрачені роки, які їм тепер треба було якось пережити заново.
Потім він усе ж обережно відсторонився. Чоловік узяв її заплакане обличчя у свої теплі долоні — ті самі сильні руки, які вона так добре пам’ятала, — і подивився їй просто в очі. «Нам категорично не можна довго залишатися разом, нас будь-якої миті можуть помітити патрулі».
«Але перед відходом я мушу сказати тобі ще дещо вкрай важливе». Вона затамувала подих і приготувалася слухати. «У нашому штабі нещодавно з’явилася нова, дуже небезпечна людина з контррозвідки».
«Його звуть Вальтер Кранц, і він вважається найкращим фахівцем із виявлення нашої агентури. Він уже точно вийшов на слід постійного витоку секретної інформації. І він шукає не мій слід, а саме твій».
«Кранц точно знає, що в штабі активно працює кріт, і він методично риє землю в пошуках доказів. Поки що він не знає напевно, хто саме ця людина, але він неймовірно розумний, жорстокий і впертий. Ти маєш бути обережною втричі більше».
Анна серйозно кивнула у відповідь. Вона як перекладачка вже чула це моторошне ім’я в кулуарах. Вальтер Кранц з’явився в їхній будівлі лише кілька днів тому: це був тихий, непримітний чоловік із цілком крижаними, мертвими очима…
