Коли ця виснажлива офіційна зустріч нарешті закінчилася, і вона вийшла з кабінету, ослаблі ноги самі понесли її коридором. Вона з великими труднощами дійшла до своєї крихітної кімнати й щільно зачинила за собою скрипучі дерев’яні двері. Анна безсило опустилася на своє вузьке ліжко й лише тоді дозволила собі по-справжньому, навзрид розридатися.
Він виявився живим, і що б він не зробив у минулому та ким би не став зараз, він був цілком точно живий. Та сама церква на околиці міста була сильно зруйнована ще в сорок першому році, коли через ці місця прокотився страшний фронт. Від величної будівлі залишилися тільки закопчені стіни, обгорілі й щербаті, та дивом уціліла половина дзвіниці.
Ця дзвіниця сиротливо стирчала в сіре небо, мов зламаний палець велетня. Місцеві жителі намагалися сюди взагалі не ходити без крайньої потреби. У народі вперто вважалося, що це місце стало по-справжньому проклятим.
Окупанти теж гидливо обходили ці похмурі руїни десятою дорогою. Для проведення таємної агентурної зустрічі це місце підходило просто ідеально. Анна прийшла на умовлене місце без чверті шоста вечора.
Вона дуже довго й заплутано кружляла навколишніми розбитими вулицями, методично перевіряючи, чи немає за нею прихованого стеження. Саме цього важливого правила її жорстко навчили в школі розвідки: ніколи не йди до точки зустрічі навпростець. Інструктори втовкмачували: завжди роби гак, завжди дивися у відбиття вітрин і вікна будинків, шукай обличчя, що повторюються в натовпі.
Професійного стеження за нею не було, принаймні такого, яке вона могла б хоч якось помітити. Дівчина обережно ввійшла до напівзруйнованої церкви через широкий бічний проріз, де колись були масивні дерев’яні двері. Усередині густо пахло в’їдливим гаром, затхлістю й підвальною сирістю.
Сніг, глибоко заметений усередину за довгу зиму, вже майже повністю розтанув, і під ногами неприємно хлюпала брудна рідота. Анна насторожено зупинилася, даючи очам звикнути до густого церковного напівмороку. «Ти все-таки прийшла», — раптом пролунав тихий голос звідкись згори.
Вона різко підвела голову й побачила його постать. Він нерухомо стояв на рештках дерев’яних хорів, втомлено спираючись руками на обгорілі поручні. Чоловік був уже не в парадній генеральській формі, а в простому темному цивільному пальті й без кашкета.
Його темне волосся було сильно розкуйовджене холодним весняним вітром. У цю мить він виглядав майже так само, як виглядав тоді, у минулому мирному житті, коли втомленим повертався з нічних польотів. Він почав спускатися вниз напівзруйнованими крутими сходами легко й звично, ніби проробляв цей шлях уже багато разів.
Чоловік зупинився всього за кілька кроків від завмерлої жінки. Між ними залишалася відстань у кілька метрів і цілих два роки нездоланного мовчання. «Аню», — сказав він дуже тихо, з невимовною тугою в голосі.
Вона вперто мовчала, просто дивилася на його рідне обличчя й далі мовчала. Жінка зовсім не знала, що сказати в такій немислимій ситуації. Їй відчайдушно хотілося кинутися йому на шию, міцно обійняти й фізично переконатися, що він справжній, що все це не жорстокий сон.
І водночас із цим бажанням їй хотілося негайно відступити на крок і втекти геть у темряву. Адже ця людина тепер носила форму найлютішого ворога й офіційно значилася вбитою цілих два роки тому. «Скажи хоч щось», — глухо попросив він.
У його надломленому голосі чувся майже фізичний біль. «Будь ласка, скажи хоч одне слово». «Ти живий», — насилу вичавила вона нарешті з себе.
Її голос здавався хрипким, надтріснутим і зовсім чужим. «Але як це сталося?» Він тяжко зітхнув і безсило прихилився спиною до холодної кам’яної стіни.
«У тому бою мене справді не збили», — почав він говорити дуже повільно, ніби кожне вимовлене слово віддавалося в ньому болем. «Тобто мій літак підбили, але все сталося зовсім не так, як офіційно написали в штабній похоронці. Я встиг вистрибнути з палаючої машини з парашутом».
«Я благополучно приземлився в глухому засніженому лісі й думав, що лінія фронту й свої війська зовсім поруч. Але виявилося, що мене занесло в глибокий ворожий тил. Мене з собаками вистежили й узяли в полон буквально за годину після приземлення».
Він тяжко замовк, спрямувавши порожній погляд кудись убік темного провалля вікна. Анна терпляче чекала продовження цієї страшної розповіді. «У жахливому таборі для військовополонених я провів рівно один тиждень», — продовжив він свою розповідь.
«А потім по мене несподівано прийшли серйозні люди з ворожої контррозвідки. Виявилося, що в їхніх архівах вони знайшли дещо вкрай для них цікаве». «І що ж саме вони знайшли?» — тихо спитала вона.
«Вони знайшли моє обличчя. Виявилося, що я є майже ідеальною, стовідсотковою копією однієї важливої людини — офіцера вермахту, який трагічно загинув за місяць до мого полону. Його звали Курт фон Рідель».
«Він народився у великій родині німецьких колоністів, що осіли в східних провінціях. Ще в ранньому дитинстві батьки вивезли його назад на історичну батьківщину. Там він зробив блискучу кар’єру в чинній армії».
«Нещодавно він безглуздо загинув у страшній автокатастрофі просто під столицею рейху. Його тіло в понівеченій машині настільки сильно обгоріло, що його змогли впізнати виключно за вцілілими документами. При цьому мало хто з вищих чинів бачив його обличчя зблизька в останні роки, бо він постійно служив у дуже далеких гарнізонах».
Анна, як досвідчена розвідниця, почала миттєво розуміти суть цієї диявольської комбінації. І від цього ясного розуміння їй стало ще страшніше за долю чоловіка. «Отже, вони запропонували тобі назавжди стати ним?» — із жахом спитала вона.
«Вони мені нічого не пропонували», — гірко всміхнувся він у відповідь. «Вони просто жорстко поставили переді мною ультиматум без права на роздуми. Або я добровільно стаю фон Ріделем і віддано працюю на їхню систему, або мене просто там, у дворі брудного табору, розстрілюють як собаку».
«У мене було рівно десять коротких хвилин на ухвалення доленосного рішення». Він подивився на неї прямо й відкрито, і в його потемнілих очах читалася така безпросвітна туга, якої вона не бачила більше ніколи в житті. «І тоді я вибрав третій, свій власний варіант, Аню».
«Я зробив вигляд, що зламався, і погодився на їхні підлі умови. Але я зробив це зовсім не для того, щоб слухняно працювати на них і зраджувати батьківщину. Я погодився вижити, щоб почати працювати проти них зсередини, перебуваючи на самому верху».
Вона з сумнівом похитала головою, не вірячи своїм вухам. Це було надто грандіозно, надто складно й неймовірно для однієї людини. Історія звучала надто схоже на красиву вигадану казку, яку боягузи зазвичай розповідають, щоб якось виправдати свою гидку зраду.
«Але як? Як ти міг стільки часу таємно працювати на нашу розвідку, якщо весь Центр офіційно вважав тебе мертвим? Якщо навіть я, твоя законна дружина, абсолютно нічого про це не знала?»….
