Можливо, минула лише одна коротка секунда, а може, промайнула ціла вічність. Нарешті хтось із квапливих офіціантів випадково й сильно штовхнув її плечем, проходячи повз із повним тацею. Цей грубий дотик миттєво повернув приголомшену жінку в сувору реальність.
Анна неймовірним зусиллям волі змусила себе глибоко вдихнути, а потім повільно видихнути. Її тремтячі руки миттю зледеніли, і вона щосили стиснула їх у кулаки, ховаючи в складках сукні, щоб ніхто не помітив її стану. Розум відчайдушно твердив, що це просто фізично не міг бути її чоловік.
Такий збіг обставин здавався цілком неможливим і суперечив здоровому глузду. Адже її Дмитро достеменно загинув у бою, його літак збили, і вона особисто отримала похоронку зі штабу. Дівчина щиро й гірко оплакувала свою непоправну втрату довгих два роки.
Це не міг бути він, але очі ясно бачили протилежне. У генерала, що стояв за кілька метрів, була точнісінько та сама горда й упевнена посадка голови. Вона впізнала той самий характерний спосіб мружити очі, коли він уважно слухає щось справді важливе.
Потім стався до болю знайомий жест, який остаточно розвіяв усі її сумніви. Чоловік задумливо потер перенісся великим і вказівним пальцями правої руки. У цю мить Анна фізично відчула, як у неї зрадливо підкошуються ослаблі ноги.
Цей простий жест вона бачила сотні разів увечері, коли він повертався зі служби й захоплено розповідав їй про минулий день. Але зараз вона не мала права на емоції й мусила негайно підійти до невдоволеного майора Хоффмана. Вона була зобов’язана просто взяти себе в руки й виконувати свою звичну роботу.
Саме тепер від неї вимагалося бути виключно Мартою Мюллер — тихою, непомітною перекладачкою без минулого й родини. Однак її ноги наче налилися важким свинцем і зовсім відмовлялися слухатися наказів розуму. Тим часом високий генерал завершив свою коротку розмову з ад’ютантом і повільно повернувся обличчям до зали.
Його чіпкий, холодний погляд байдуже ковзнув по зібраних гостях, буквально на частку секунди затримався на обличчі Анни й спокійно пішов далі. У цьому короткому зоровому контакті не було абсолютно жодного впізнавання чи тепла. Не промайнуло ані тіні, ані найменшого натяку на те, що він бачить перед собою власну дружину.
Він дивився крізь неї, як на цілковиту порожнечу, як на елемент інтер’єру чи одну з десятків безликих постатей обслуговчого персоналу. Хоча, можливо, розгубленій Анні просто відчайдушно здалося, що в останню мить глибоко в його очах усе ж щось здригнулося. У цей момент всюдисущий майор Хоффман безшумно виріс просто поруч із нею й украй невдоволено буркнув німецькою.
«Фрау Мюллер, вас уже давно чекають біля столу. Генерал фон Рідель виявив бажання, щоб при ньому постійно перебував грамотний перекладач для спілкування з місцевими чиновниками». У голові Анни луною відбилося це чуже, аристократичне ім’я.
Виявилося, що саме так тепер офіційно звуть людину з обличчям її чоловіка — Курт фон Рідель. І тепер він із гордістю носить високе звання генерал-майора ворожої армії. Анна лише мовчки кивнула начальникові, досі не довіряючи власному зірваному голосу.
Вона на ватяних ногах слухняно пішла слідом за Хоффманом до тієї групи, де велично стояв прибулий командир. Кожен наступний крок блискучим паркетом давався їй із колосальною, нелюдською мукою. Розвідниця фізично відчувала, ніби йде по дуже тонкій кризі, яка будь-якої секунди готова з тріском провалитися.
Майор Хоффман за всіма суворими правилами етикету офіційно представив свою найкращу співробітницю високому гостеві. Анна зробила легкий, шанобливий уклін, як того вимагав установлений протокол. Генерал уважно подивився на підлеглу, тепер уже прямо й відкрито в обличчя, після чого стримано кивнув.
«Ви вільно говорите місцевою мовою?» — сухо поцікавився він із бездоганною вимовою. «Так точно, пане генерале», — відповіла Анна, і її голос, на її власний величезний подив, навіть не здригнувся. «Ця мова з раннього дитинства є для мене цілком рідною».
«Чудово, мені якраз знадобиться тямущий фахівець для важливої зустрічі з місцевим старостою завтра вранці. Будьте цілком готові до роботи рівно о дев’ятій годині», — скомандував він. «Слухаюсь вашого наказу, пане генерале», — чітко відрапортувала перекладачка.
Чоловік іще раз скупо кивнув і відразу байдуже відвернувся до офіцерів, які чекали на його увагу. На цьому їхня коротка, суто ділова розмова була цілком завершена. Анна непомітно відступила на один крок назад, а потім зробила ще один дуже обережний крок.
Вона швидко знайшла очима рятівні двері й повільно, намагаючись нічим не вирізнятися з натовпу, попрямувала просто до виходу. Їй було життєво необхідно якнайшвидше покинути цю задушливу залу. Жінці відчайдушно бракувало свіжого повітря, щоб просто не знепритомніти просто на очах у ворога.
Їй терміново треба було залишитися на самоті й спробувати раціонально осмислити все те безумство, що зараз відбувалося. На нічній вулиці було дуже морозно, сиро й зовсім темно. Різкий березневий вітер із силою вдарив їй просто в розпашіле обличчя.
Вона в повному знеможенні прихилилася до холодної кам’яної стіни особняка, щільно заплющивши очі. Її серце калатало в грудях із такою шаленою силою, що, здавалося, ці гулкі удари розносилися на все місто. Сумнівів більше не залишалося: перед нею в залі справді був її коханий Дмитро…
