Чоловік відповів гранично чесно: «Так, дуже небезпечно». Анна миттєво подумала про Дмитра, про його останні слова й про те, як він вимагав продовжувати працювати. Вона розправила плечі й твердо сказала: «Я готова».
Наступні три місяці дівчина провела в закритому навчальному таборі. Там її інтенсивно готували до того, що офіційною сухою мовою називалося «роботою в глибокому тилу противника». Її щодня навчали складного шифрування й дешифрування, суворих методів конспірації, роботи зі схованками й правильної поведінки на допитах.
Курсантку вчили брехати так професійно, щоб її брехня була цілком невідрізненною від правди. Її тренували феноменально запам’ятовувати чужі обличчя, складні документи, довгі розмови й ніколи не записувати нічого, що могло б її викрити. Її головний інструктор, літній чоловік із сивими вусами й помітною кульгавістю на ліву ногу, одного разу сказав їй важливу річ.
«Запам’ятай назавжди, дівчинко: там, куди ти скоро підеш, у тебе більше не буде імені, не буде минулого й не буде родини. Ти станеш безтілесною тінню, а справжня тінь ніколи не залишає слідів». Анна добре це запам’ятала й справді стала тінню.
Восени сорок другого року розвідницю успішно перекинули через лінію фронту. Видана легенда була геніально простою й надійною. Тепер вона стала Мартою Мюллер, дочкою німецького колоніста, який осів тут, і яка залишилася на окупованій території та просто шукає будь-яку роботу.
Її документи були цілком бездоганними. Їх ретельно готували найкращі фахівці, які знали вороже діловодство значно краще за самих клерків окупантів. Анна без проблем дісталася потрібного міста й швидко влаштувалася на роботу до місцевого штабу звичайною перекладачкою.
Там її прискіпливо перевіряли двічі: спочатку місцева комендатура, а потім дошкульний офіцер контррозвідки. Обидва рази вона блискуче пройшла найскладнішу перевірку без жодної найменшої зачіпки. Її німецька була ідеальною, манери бездоганними, а вигадана історія звучала максимально правдоподібно.
Ніхто навіть не запідозрив, що за цією скромною, покірною зовнішністю ховається навчена людина. Людина, яка щотижня справно передає через зв’язкового секретну інформацію, від якої безпосередньо залежать долі тисяч людей на фронті. Ця робота була нестерпно монотонною і водночас щомиті смертельно небезпечною.
Удень Марта педантично перекладала важливі документи, була присутня на закритих нарадах і швидко друкувала накази під диктування офіцерів. А вночі вона ретельно відновлювала в пам’яті все, що чула й бачила за день. У суворо обумовлений час вона непомітно виходила до схованки, де залишала крихітні капсули із зашифрованими донесеннями.
З часом дівчина навіть звикла до постійного липкого страху викриття. Цей страх став її другою шкірою, таким самим звичним тлом, як їдкий запах ворожих сигарет у коридорах штабу й рипіння підлоги під важкими чоботами. Вона професійно навчилася не здригатися, коли хтось із начальства дивився на неї надто довго.
Розвідниця майстерно навчилася привітно усміхатися саме тоді, коли від внутрішнього напруження хотілося кричати. Вона навчилася бути цілком невидимою в натовпі. До суворої зими сорок третього року Анна передала Центру вже понад п’ятдесят найважливіших донесень.
Безцінна інформація про пересування військ, про плани майбутніх наступів, про приховані склади боєприпасів безперервним потоком ішла до своїх. Незабаром усе це неминуче поверталося у вигляді нищівних ударів, причину яких окупанти ніяк не могли логічно пояснити. Служба безпеки в люті шукала витік, але щоразу йшла хибним слідом.
Їм просто не спадало на думку, що головне джерело інформації сидить просто в них під носом, скромно поправляючи білу сукню з комірцем. Сама ж Анна давно звикла жити лише одним днем. Вона перестала думати про майбутнє, бо її майбутнє могло обірватися розстрілом будь-якої миті.
Вона також змусила себе перестати думати й про минуле. Про далеку столицю, про затишну квартиру в центрі, про ту саму пам’ятну світлину на комоді. Про загиблого чоловіка Дмитра вона теж намагалася зайвий раз не згадувати.
Думати про нього було надто боляче, а цей особистий біль дуже заважав зосередженню на роботі. Вдова подумки поховала його глибоко у своєму зраненому серці, так само, як раніше поховала заочно. У нього не було справжньої могили, він жив лише в її пам’яті.
І ось тепер, у вогкому березні сорок третього року, її терміново викликали на урочистий прийом. Захід влаштовували на честь швидкого прибуття нового генерала просто зі столиці рейху. Розкішний банкет відбувався в колишньому особняку місцевого багатого фабриканта, який нові господарі перетворили на комфортне офіцерське зібрання.
Анну офіційно викликали туди для забезпечення безперебійного перекладу. За штабними чутками, цей високопоставлений генерал волів спілкуватися виключно через перекладача, хоча чудово знав кілька мов і сам. Вона слухняно вдягла свою найкращу строгу сукню темно-синього кольору, яку комендатура спеціально видавала службовцям для подібних культурних заходів.
Дівчина ретельно вклала волосся й укотре перевірила свої бездоганні документи. Потім вона вийшла зі своєї тісної кімнати в колишній комуналці, яку вимушено ділила ще з двома жінками зі штабної прислуги. Перекладачка пішла весняними вулицями окупованого міста, минаючи напівзруйновані будинки й озброєні патрулі, просто до сяючого особняка на пагорбі.
Вона навіть не підозрювала, що всього за якусь годину її звичне, вивірене життя зміниться назавжди. Вона не знала, що в парадній залі цієї будівлі на неї зараз чекає та сама людина, яку вона подумки поховала два роки тому. Жінка просто йшла вулицею, звично опустивши очі, рахуючи кроки до наступного повороту й професійно міркуючи про те, яку інформацію вдасться зібрати сьогодні.
А потім вона переступила поріг парадної зали й раптом побачила його. Величезна зала особняка була освітлена так яскраво, що в Анни, яка увійшла, на секунду мимоволі засльозилися очі. Після темних міських вулиць, де рідкісні ліхтарі горіли через один, а всі вікна були щільно затемнені від нічних нальотів, ця зухвала розкіш здавалася майже непристойною.
Усюди сяяли масивні кришталеві люстри й старовинні дзеркала в позолочених рамах. На столах із білосніжними скатертинами громіздилися вишукані закуски, яких голодне місцеве населення не бачило вже довгих два роки. Анна ввійшла дуже тихо, як робила це завжди, скромно тримаючись біля стіни й намагаючись не привертати до себе зайвої уваги.
Ворожі офіцери в гарних парадних мундирах стояли щільними групами, курили дорогі сигарети й голосно сміялися. Кілька ошатних жінок, дружин вищих чинів, які приїхали здалеку, вальяжно сиділи біля високого вікна й про щось безтурботно щебетали. У повітрі густо пахло добрим тютюном, вишуканими парфумами й тим особливим, п’янким запахом абсолютної влади, який Анна вже давно навчилася безпомилково розпізнавати.
Розвідниця швидко знайшла очима свого безпосереднього штабного начальника. Ним був майор Хоффман — неймовірно прискіпливий літній педант, який суворо завідував усім перекладацьким відділом. Він самотньо стояв біля дальньої стіни зали й зараз нетерпляче робив їй знак негайно підійти.
Анна слухняно попрямувала до нього, обережно лавіруючи між сяючими парадними мундирами. Вона звично й покірно усміхалася, скромно опускаючи очі при зустрічі поглядами з військовими. І саме в цей рутинний момент вона раптом почула той самий голос.
Голос чітко лунав звідкись праворуч, із щільної групи офіцерів, які тісно оточували людину, якої перекладачка поки що не бачила. Він був глибоким, дуже впевненим, із ледь помітним акцентом, природу якого вона з ходу не змогла визначити. Але в цих дивних інтонаціях крилося щось таке, від чого жінка раптом завмерла посеред величезної зали, ніби з розгону налетіла на невидиму стіну.
Вона надто добре знала цей голос, щоб просто помилитися. Анна дуже повільно, мов уві сні, повернула голову в той бік. У цю мить група офіцерів шанобливо розступилася, пропускаючи до столу високого чоловіка в генеральській формі.
Він був високий, статний, дуже широкоплечий, із густим темним волоссям, якого лише злегка торкнулася благородна сивина на скронях. Незнайомець щось неголосно говорив ад’ютантові, що витягнувся струнко, трохи нахиливши голову набік. І саме в цю секунду яскраве світло кришталевої люстри впало просто на його вольове обличчя.
Анна виразно побачила до болю знайомий шрам над лівою бровою. Тієї ж миті весь навколишній світ для неї просто перестав існувати. Більше не було ні галасливої зали, ні ворожих офіцерів, ні легкої музики, яка тихо грала десь у кутку.
У фокусі залишалося лише це неймовірно рідне обличчя. Те саме обличчя, яке вона з тугою бачила щоночі у своїх найпотаємніших снах упродовж двох довгих років. Обличчя людини, кожну рису якого вона з ніжністю цілувала тисячу разів до війни.
Перед нею стояв той, кого вона оплакала й подумки поховала в снігах суворої зими сорок першого. Це був її Дмитро. Анна зовсім не розуміла, скільки часу вона простояла в такому заціпенінні….
