Потім почалися дні, тихі й обережні. З Левком не сталося миттєвого чудесного перетворення, бо найслабші малюки ростуть інакше.
Він набирався сил через тепло, сон, годування, нагляд і терпіння. Кожне поліпшення приходило неголосно, ніби й саме боялося сполохати надію.
Якщо Левко впевненіше тягнувся до пляшечки, це вже ставало радістю. Якщо спав рівніше й спокійніше, значить, тіло потроху вчилося відпочивати, а не лише боротися.
Якщо він ставав теплішим і міцнішим, значить, життя, ледь утримане в перший день, укорінювалося глибше. Ніхто не квапив часу, бо для такого малюка навіть малий крок уперед мав значення. Турбота складалася з повторень, але саме в цих повтореннях з’являлася надія.
Тижні складалися один за одним. Шерстка Левка перестала здаватися вологою й стала м’якшою, рухи зробилися впевненішими, дихання вирівнялося.
Він іще потребував чужої турботи, пляшечки й тепла. Але в ньому з’являлося щось більше, ніж простий опір слабкості.
Малюк почав тягнутися до світу, який спершу зустрів його сирістю, шумом і холодом. Згодом той самий світ відповів йому увагою, руками, укриттям і молоком.
З кожним днем Левко дедалі менше нагадував той нерухомий клубочок із темного дупла. У ньому з’являлася тиха цікавість, обережна готовність чути, відчувати й відповідати на турботу.
І одного дня настав момент, коли його заплющені повіки здригнулися. Це був маленький рух, але поруч із ним знову виникло те саме очікування, у якому ніхто не наважувався говорити голосно…
