Вона кивнула. Він засміявся, неголосно, майже здивовано, як сміються, коли сміх приходить сам, без запрошення. Не з неї, просто так, від чогось теплого всередині. Аліна стояла біля вікна й дивилася на них. Він її не бачив.
Аліна ніколи не тиснула. Це було, мабуть, найдивнішим для Миколи. Він чекав тиску, порад, розмов про те, що так жити не можна. Він чув це від сусідки Ніни, від Петровича, від двоюрідного брата, який приїздив у вересні.
Усі говорили, усі радили. Він не слухав. Аліна не казала нічого. Просто коли ввечері він тягнувся до пляшки, вона в цей момент сідала поруч із горнятком чаю й починала говорити про щось.
Про те, що Соня сьогодні придумала ім’я коникові. Ромашка чомусь. Про те, що в сусідки Ніни, виявляється, є знайомі, які навесні продають молодих курей, і ціна нормальна. Про те, що в підвалі вона знайшла кілька пакетиків із насінням, цілі, запаяні, торішні — мають зійти.
Просто говорила, перебуваючи поруч. Іноді вони мовчали, і це теж було нормально. Микола помітив поступово, що вечірня пляшка стала пів пляшки, потім склянкою. Потім іноді він просто ставив її назад, не відкриваючи, і брав горнятко. Він не думав про це як про рішення. Просто так виходило.
Ніч, коли він розповів їй про Марину, настала в середині лютого. Він сам не знав, як це вийшло. Ліг спати нормально, прокинувся десь о третій і не зміг більше заснути. Лежав, дивився в стелю, і стеля тиснула.
Встав, одягнувся, вийшов на подвір’я. Мороз був не лютий, градусів п’ятнадцять, не більше. Тихо, зорі. Він сів на сходинки ґанку й дивився в небо.
Двері скрипнули хвилин за десять. Аліна вийшла в його старому кожусі, що висів у передпокої, сунула ноги в чоботи, мовчки сіла поруч. Він не спитав, навіщо вона встала. Вона не пояснила.
Помовчали довго. Потім він сказав — не їй, радше в небо:
— Її звали Марина.
Аліна не ворухнулася, просто слухала.
— Ми тут шість років прожили. Вона приїхала, смішна така, боялася корів. Потім звикла, сама доїла.
Він помовчав.
— Чекали хлопчика. Я ім’я вже придумав. Дорогу замело.
Аліна не говорила нічого. Не втішала, не казала «все буде добре», не казала «час лікує», просто сиділа поруч, і це було правильно, бо слова тут були ні до чого, і вона це розуміла.
Потім сказала, тихо, не питально:
— Вона була щаслива з тобою. Це видно з того, яким ти був. До.
— Звідки ти знаєш, який я був? До.
— Ніна розповіла.
Він помовчав.
— Ніна багато розповідає. Вона добра людина.
— Добра, — погодився він. Зорі висіли низько. Бур’ян вибрався з-під воріт і ліг біля ніг.
— Мені здається, я винен, — сказав Микола. — Треба було раніше везти. Я думав, встигнемо.
— Ти не міг знати про хуртовину.
— Ні, але думаю про це щодня.
Аліна нічого не сказала на це. Не стала переконувати. Це було б безглуздо й неправдиво. Просто сиділа. Потім Микола встав:
