— На кабіні було написано. Червоним, літери великі. Я погано запам’ятала. Ми були… — вона зупинилася. — Я запам’ятала, що він був немолодий. Вусатий. Він дав Соні шоколадку.
— Це вже щось, — сказав Андрій Вікторович. — Спробуємо знайти. Плюс місце проживання дитини. Якщо ви пропишете їх тут, це дає суду підстави розглядати це місце як постійне.
Микола сказав:
— Пропишу. Я вже вирішив.
Юрист кивнув:
— Тоді починаємо. Перший крок — заява на розлучення. Одночасно — заява про визначення місця проживання дитини. Подаємо до суду за місцем проживання відповідача або за вашим місцем проживання. Обираємо, де вигідніше.
— По-нашому, — сказав Микола.
Аліна подивилася на нього.
— По-нашому, — підтвердила вона.
Дорогою додому вони мовчали. Не важко. Просто кожен думав про своє. Уже на під’їзді до села Аліна сказала:
— Ти розумієш, що робиш?
— Розумію, — сказав Микола.
— Це не з жалю?
Він помовчав. Дивився на дорогу:
— Ні, — сказав він. — Не з жалю.
Вона не стала перепитувати. Відвернулася до вікна. За склом пливли поля. Сніг уже осідав, і де-не-де з-під нього проглядала темна земля, жива, готова до весни.
Коли приїхали додому, біля воріт на них чекав Бур’ян. Замахав хвостом, застрибав. Соня, яку вони забрали від Ніни дорогою, кинулася до нього з радісним криком. Бур’ян завалився на бік і підставив пузо.
Усе було майже нормально. Майже. Бо десь там, у місті, йшли приготування до суду, і це було не страшно, але серйозно. Микола це розумів. Аліна теж.
Тієї ночі Микола не спав. Не через тривогу. Просто лежав і думав. Думав про те, як усе вийшло. Півтора року він жив тут сам, і життя його було порожнє. Не страшне, не трагічне в кожен конкретний день, а саме порожнє. Як порожній дім. Стіни стоять, дах не тече, а всередині нічого. Порожньо.
Потім постукали в двері. Він встав, пішов на кухню. Аліна сиділа за столом із горнятком. Не спала теж. Побачила його, не здивувалася. Встала, поставила чайник, він сів за стіл. Вона налила йому чаю й знову сіла навпроти.
— Я довго думав, — сказав він. — Мені здається, вона б не хотіла, щоб я так жив.
Аліна знала. Він про Марину. Не перепитала.
— Я думаю, вона б хотіла, щоб ти був щасливий, — сказала вона тихо.
— Ти допомогла мені згадати, як це — жити. По-справжньому жити.
Помовчали.
— Я не знаю, як це правильно сказати, — сказав він. — Я давно не говорив.
— Ти добре говориш, — відповіла Аліна.
Він поклав руку на стіл, просто так, поруч із її рукою. Вона подивилася на його руку. Потім накрила її своєю. Сиділи так, у тиші, і чайник вистигав на плиті, і за вікном була весняна ніч, уже не січнева, інша, із запахом снігу й відталої землі. Не треба було нічого говорити. Усе важливе вже було сказано.
За кілька днів Соня застала Миколу за сніданком самого. Вона зайшла на кухню, в піжамі, з коником-Ромашкою під пахвою, з розкуйовдженим після сну волоссям. Стала поруч із ним. Подивилася на нього серйозно, потім сказала:
