— Дядьку Колю, а ти тепер мій тато?
Микола опустив горнятко. Тихо стало на кухні, тільки піч гуділа. Він подивився в бік коридору. Аліна стояла у дверях. Вона чула. Дивилася на нього. Він нахилився до Соні. Дівчинка дивилася на нього цілком серйозно, так, як вона вміла дивитися своїм дорослим поглядом на маленькому личку.
— Хочеш, щоб був? — спитав він.
Соня подумала секунду, потім кивнула, теж серйозно, ґрунтовно, як кивають, коли рішення вже ухвалене.
— Тоді буду, — сказав Микола.
Соня кивнула ще раз. Прийнято, домовилися. І вилізла на табурет поруч із ним, поставила Ромашку на стіл, узяла горнятко.
Микола подивився на Аліну. Вона дивилася на них обох і всміхалася по-справжньому широко, так, як він давно її не бачив. Потім зайшла на кухню й узялася до сніданку.
Того ж дня Микола поїхав у райцентр. Він не казав, куди їде, просто сів у машину й поїхав. Повернувся години за дві з великим пакетом. Соня була на подвір’ї з Бур’яном. Він підійшов до неї, присів навпочіпки й дістав із пакета коня, м’якого, великого, рудого, з білою плямою на лобі й пухнастою гривою.
Соня дивилася на нього, взяла обома руками, притисла до себе. Потім подивилася на Миколу.
— Як його звати? — спитала вона.
— Ти придумай.
Соня думала довго й серйозно.
— Зоря, — сказала вона нарешті.
— Гарне ім’я.
Вона кивнула.
— Так, гарне.
І пішла знайомити Зорю з Ромашкою.
Микола постояв, дивлячись їй услід. Потім згадав, що колись стояв у магазині іграшок із Мариною. Вибирали брязкальце ще до народження, сміялися зі смішних звіряток. Цей спогад піднявся, пройшов крізь нього й не вдарив. Просто пройшов, тихо, як проходить щось, із чим нарешті помирився.
Денис і Тамара Іванівна повернулися наприкінці березня, цього разу з паперами. Денис тримав якийсь роздрукований документ. Тамара Іванівна була в тій самій шубі й з тим самим виразом обличчя. Микола зустрів їх біля воріт. Не на подвір’ї, біля воріт, надворі.
— Ми по-офіційному, — сказав Денис. — Я маю право бачити доньку.
— Маєте, — погодився Микола, — через суд. Там і визначать порядок зустрічей.
— Ти мені не вказ.
— Вірно. Але мій адвокат уже подав заяву. Свою теж подавайте, як захочете.
Денис відкрив рота. Суд закрив. Тамара Іванівна виступила вперед:
— Така жінка, — сказала вона, — яка кинула чоловіка й живе в чужого чоловіка, не мати. Суд це врахує.
Микола подивився на неї, спокійно, без злості.
— У мене питання, — сказав він. — Як давно ви бачили свою онуку до сьогодні? Коли востаннє питали про її здоров’я? Знаєте, як вона спить? Що їсть? Чого боїться? Як звати її улюблену іграшку?
