— Усе для тебе. Зараз принесу ліки й приготую щось поїсти.
Наступні дні вона діяла спокійно й методично. Диктофон ховала у спальні то за книжками на полиці, то в складках штор, то під ліжком. Павло, певний, що дружина нічого не підозрює, майже щодня зідзвонювався з Інною й обговорював деталі втечі.
Особливо важливим виявився запис у середу.
— Інно, завтра скажу їй, що потрібна термінова операція в приватній клініці, — говорив Павло. — Сімдесят тисяч. Вона обов’язково побіжить позичати або продавати щось.
— А якщо не знайде?
— Знайде. Я бачив її заначку в кухонній шафі, за банкою з борошном. Там точно тисяч двадцять лежить. Плюс залишок на картці — якраз набереться.
Оксана, прослухавши запис у мами, криво всміхнулася. Заначка справді була, але не двадцять тисяч, а п’ять. Павло цього не знав.
У четвер увечері вона навмисне затрималася на роботі, щоб дати чоловікові можливість спокійно поговорити з коханкою. Диктофон записав найвідвертішу розмову.
— Пашо, а Оксану тобі взагалі не шкода? — запитала Інна.
— Та перестань, — роздратовано кинув він. — Вона вівця, а не жінка. П’ятнадцять років одне й те саме: робота, каструлі, телевізор. З нею від нудьги здохнути можна.
— Але грошей вона на тебе багато витратила.
— І правильно. Хоч якась користь від неї. А то самі витрати: їжа, комуналка, її ганчірки. Хоч під кінець згодилася.
Оксана слухала це потім у мами, стискаючи руки до болю. Павло мав на увазі кінець їхнього шлюбу, але звучало так, ніби він списав її життя з рахунків.
Поки чоловік розмовляв з Інною, Оксана фотографувала всі медичні папери, які він коли-небудь їй показував. Тепер, після слів матері, вона бачила очевидне: довідки були зроблені грубо. Печатки стояли нерівно, підписи відрізнялися, назви деяких препаратів були написані з помилками.
У п’ятницю вранці Павло влаштував особливо жалісний спектакль. Прокинувся блідий, тримався за груди, важко дихав.
— Оксано, мені дуже зле. Здається, хвороба пішла далі. Треба терміново зв’язатися з лікарем.
— З яким? — запитала вона, граючи стривожену дружину.
— З професором Орловим. Він учора телефонував. Сказав, є шанс, але потрібна операція. Термінова.
Оксана вже знала: ніякого професора Орлова не існує. Черговий персонаж із фантазій Павла.
— Скільки потрібно?
— Сімдесят тисяч, — вимовив він так, ніби просив купити хліба. — Я розумію, сума величезна. Але це мій єдиний шанс.
— Де ж я візьму такі гроші? — Оксана прикрила рот рукою, зображаючи відчай.
— Не знаю, рідна. Може, позичити? Може, щось продати?
Вона бачила, як блищать його очі. Він уже уявляв гроші у своїх руках і швидку втечу з Інною.
— Добре, — тихо сказала Оксана. — Я щось придумаю.
На вихідних вона нібито бігала по знайомих і збирала гроші. Насправді їздила до матері. Там вони з Валентиною Єгорівною продумували фінал.
— Записів достатньо, — сказала мати, розкладаючи на столі флешки й копії документів. — Довідок теж. Тепер треба вирішити, де їх викрити.
— Просто віднести все в поліцію? — запитала Оксана.
— Віднесемо. Але спершу вони мають втратити обличчя перед тими, кого теж обманювали.
Оксана подивилася на неї.
— Ти про родичів?
