Життя без прикрасОлег зам'явся. Зовсім трохи, на долю секунди, але Марина помітила.
— Каже, що хоче познайомитися. Подивитися на дівчину, яка підкорила її сина.
Слово «підкорила» прозвучало якось дивно. Не закохала в себе, не зробила щасливим, а саме підкорила. Ніби Марина була завойовником, а Олег — фортецею, яку вона взяла штурмом.
Знайомство відбулося в неділю, у батьківській квартирі на Центральному проспекті. Олег заїхав за Мариною на машині, і всю дорогу вона нервувала. Дурно, звичайно. Вона доросла, самостійна жінка, чого їй боятися якоїсь свекрухи?
Квартира вразила з першого погляду. Величезна, п'ятикімнатна, з височенними стелями і ліпниною. Антикварні меблі, кришталеві люстри, картини у важких рамах. Марина виросла у звичайній двокімнатній квартирі в Дніпрі і таку розкіш бачила тільки в кіно.
— Подобається? — запитав Олег, помітивши її погляд. — Вражає. Це ще бабусина квартира. Мама її обожнює, стежить за кожною дрібницею.
Тамара Миколаївна вийшла їм назустріч з вітальні. Висока, ставна жінка років п'ятдесяти п'яти з ідеальною зачіскою, в елегантній сукні та з ниткою перлів на шиї. Вона подивилася на Марину так, як дивляться на дорогу річ в магазині: оцінюючи, прикидаючи, чи варто купувати.
— Так ось ти яка! — вимовила вона замість привітання. — Олежик стільки про тебе розповідав. Я вже думала, ти красуня писана.
Марина сторопіла. Це що, комплімент навпаки? Образа, загорнута у ввічливу обгортку?
— Мам, ну що ти? — Олег обійняв матір за плечі. — Марина дуже красива.
— Красива, красива, — погодилася Тамара Миколаївна таким тоном, яким кажуть «ну так, якщо ти так вважаєш». — Проходьте, обід холоне.
За столом свекруха влаштувала Марині справжній допит. Де народилася, де виросла, хто батьки, де вчилася, де працює. Кожна відповідь супроводжувалася легким підняттям брови або ледь помітним стисканням губ.
— Значить, батько майстер на заводі? Зрозуміло. А мама медсестра? Теж зрозуміло. Тобто вищої освіти в родині ні в кого немає?
— У мене є середня спеціальна, — відповіла Марина, відчуваючи, як всередині закипає роздратування. — І я планую вступати на заочне.
— Плануєш? — Тамара Миколаївна поблажливо посміхнулася. — Ну-ну, плани — це добре. Головне, щоб вони виконувалися.
— Вони виконаються, — Марина подивилася свекрусі прямо в очі. — Я звикла домагатися того, чого хочу.
На секунду в очах Тамари Миколаївни промайнуло щось схоже на здивування. Вона явно не очікувала відсічі, але швидко взяла себе в руки і перевела розмову на іншу тему.
Після обіду Олег вийшов покурити на балкон, і Марина залишилася зі свекрухою наодинці. Тамара Миколаївна розливала чай з дорогого фарфорового сервізу, і її руки рухалися з відточеною грацією.
— Марино, — почала вона, не піднімаючи очей від чашок. — Я бачу, ти дівчина недурна. Тому скажу прямо. Олег — мій єдиний син. Я його ростила одна, без батька, і вклала в нього все. Він — моє життя, моя гордість, моє все. І я не дозволю кому попало його у мене відняти.
— Я не збираюся нікого ні в кого віднімати, — спокійно відповіла Марина. — Я збираюся бути поруч з людиною, яку кохаю.
— Кохання? — Тамара Миколаївна нарешті підняла очі. У них було щось холодне, зміїне. — Дівчинко, не сміши мене. Яке кохання? Ти побачила забезпеченого чоловіка і вирішила, що витягла щасливий квиток? Це не кохання. Це розрахунок.
Марина повільно поставила чашку на стіл. Руки не тремтіли, вона пишалася собою за це.
— Ви мене не знаєте, — сказала вона рівним голосом, — і не маєте права судити. Я кохаю вашого сина. Кохаю його, а не його гроші, не його квартиру, не його машину. Якщо вам це незрозуміло, мені вас шкода.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.