Вони тоді ще не розуміли, що віддали не дім. Вони передали чужій людині свою брехню, розписану на клаптику паперу, і зіштовхнули її з людиною, яка вміла рахувати не тільки чужі кошториси, а й власні втрати.
Дім починався з хвіртки, яку не можна було зачинити з першого разу. Її треба було трохи підняти коліном, упіймати перекошену завісу, а вже потім потягнути на себе. Я знала цей рух краще, ніж деякі звички рідних людей. Дерев’яна рама рипіла, клямка чіплялася за метал, і щоразу мені здавалося: ось вона, моя маленька несправність, яку я неодмінно виправлю, коли дійдуть руки.
Дім був старенький, одноповерховий, із зеленими лиштвами, яблунею під вікном і сарайчиком, де пахло вологою дошкою, іржавими цвяхами й минулим літом. Не палац. Не картинка з рекламного буклета. Але мій. Куплений не подарунком, не спадком, не вдалою випадковістю, а довгими роками праці.
Я була інженеркою-кошторисницею. Удень рахувала чужі дахи, стіни, труби, зайві рядки в актах і неіснуючі обсяги, а ввечері вдома розкладала перед собою зошит, банківські виписки, квитанції й вираховувала вже своє життя. Орендована квартира біля вокзалу, обіди з контейнера, підробітки у вихідні, відпустка, яку щороку відкладала на потім, зубний лікар, до якого я пішла тільки тоді, коли терпіти стало неможливо. Гроші збиралися повільно, вперто, майже по крихтах.
Коли у витягу з реєстру нерухомості вперше з’явилося моє ім’я — Олеся Мельник, власниця, — я довго сиділа з текою на колінах. Аркуш був звичайний, із сухими рядками, але в мене тремтіли пальці. Не від радості навіть. Від утоми, яка нарешті набула форми.
Батьки приїхали в першу суботу. Батько ходив по кімнатах, заклавши руки за спину. Степан Мельник усе життя завідував господарством у різних установах, і цей погляд — перевіряльний, хазяйський — у нього не зникав ніде. Він мружився на стелю, торкав пальцем лиштву, стукав по підвіконню і всюди знаходив, що не так.
— Тут завіса просіла. А це хто так прибивав? Дошки ходять. Проводку треба дивитися не завтра, а вчора.
Мама, Марія, принесла пиріжки в полотняній сумці й одразу пішла на кухню мити горнятка, хоча горнятка ще стояли в коробці, загорнуті в газету.
— Нічого, Лесенько, — сказала вона, оглядаючи порожню кухню. — Потроху обживешся. Дім тепер сімейний, не пропаде.
Я тоді навіть не відразу почула небезпеку в цьому слові. Сімейний. Воно прозвучало м’яко, майже лагідно, і від того ще міцніше прилипло до стін.
— Мамо, він не сімейний, — сказала я. — Я його купила. Він мій.
Вона зітхнула, ніби я прискіпалася до дрібниці.
— Ой, ну що ти починаєш? Ми ж не чужі.
Батько хмикнув із коридору:
— Дім у сім’ї — значить, сімейний. Не роби з усього бухгалтерію.
Я промовчала. На столі лежала та сама тека з документами, і мені хотілося відкрити її перед ними, рядок за рядком показати: сім’я не вносила перший платіж, не брала підробітків, не рахувала банки фарби, не відмовлялася від відпустки й не жила місяцями на найнеобхіднішому. Але в новому домі сваритися не хотілося. Здавалося, якщо зараз не дати цьому слову сили, воно саме піде…
