— Дмитре, ти в офісі?
— Ні, їду туди.
— Дмитре, до нас щойно нагрянула податкова.
Дмитро похолов:
— Податкова?
— Так. Кажуть, отримали анонімний донос про ухилення від сплати податків.
Марія зблідла:
— Боже мій…
Дмитро відчув, як підкошуються ноги. Партнери, банк, агентство, а тепер іще й податкова — удари сипалися один за одним, і кожен наступний був важчий за попередній. Перед очима знову постало обличчя. Спокійне обличчя. Моє обличчя того ранку, коли я підписувала папери про розлучення — без докорів, без сліз, просто поклавши ключі на стіл і сказавши: «Я не втручатимуся у твоє нове життя». Дмитро вважав мене слабкою. Тепер він усе зрозумів. Це була не слабкість. Я просто пішла з поля бою до того, як почалася справжня війна. По спині Дмитра пробіг холодок.
Людмила була зовсім не при собі:
— Синку, скажи мені правду. З компанією все серйозно?
Дмитро не відповів на запитання, лише тихо сказав:
— Мамо, мені треба в офіс.
Марія одразу втрутилася:
— Я поїду з тобою.
Дмитро кивнув, але перед відходом обернувся й подивився на Алісу. Від цього погляду вона здригнулася.
— Залишайся тут. Нікуди не йди. — Він зробив паузу. — Ми зробимо тест ДНК.
Аліса в жаху дивилася на нього.
— Так, — повторив Дмитро крижаним тоном. — Якщо дитина моя, я візьму на себе відповідальність. Але якщо ні…
Він не закінчив фрази — лише дивився на неї ще кілька секунд. Цей погляд ясно давав зрозуміти, що на неї чекає. Потім Дмитро розвернувся й пішов. Марія й Людмила поспішили слідом. У коридорі знову стало тихо. Аліса опустилася на стілець, обхопила живіт руками й розридалася.
А десь дуже далеко, високо в небі, літак, у якому летіли ми з дітьми, плив над морем білих хмар. Артем уже заснув. Ксенія все дивилася в ілюмінатор, потім повернулася до мене:
— Мамо, ми вже прилетіли?
Я ледь усміхнулася. Ксенія вчепилася в мою руку:
— Мамо, а ми повернемося?
Я подивилася у вікно. Хмари повільно пропливали повз.
— У житті є місця, куди, одного разу пішовши, більше не хочеться повертатися, — тихо сказала я. — Але якщо колись захочеш, ми можемо приїхати в гості.
Ксенія кивнула й знову припала до ілюмінатора. Схоже, ця відповідь її влаштувала: у її віці «в гості» — це вже майже обіцянка. Я заплющила очі. Внизу, під хмарами, залишалося місто, де цієї миті руйнувалося чуже життя, але я більше не відчувала себе його частиною. Уперше за багато років я відчувала справжній душевний спокій.
Автомобіль Дмитра на величезній швидкості вилетів із лікарняного паркування. Марія сиділа на пасажирському сидінні, Людмила — позаду. Довгий час ніхто не промовляв ні слова. Тиша в салоні була така важка, що чулися лише рев мотора й шум дороги. Дмитро гнав машину. Його руки вчепилися в кермо з такою силою, що побіліли кісточки пальців. У голові панував хаос. Аліса вагітна, але він не певен, що дитина його. Рахунки заморожені. Розкішна квартира, можливо, вже продана. Партнери розривають контракти, податкова перевіряє компанію. І все це — за один ранок. Ще о пів на одинадцяту він із презирством відсував папери в кабінеті нотаріуса, а зараз не розумів, що з його життя до вечора залишиться цілим…
