Із кабінету вийшов інспектор:
— Пане Дмитре.
Дмитро повернувся.
— Нам потрібно, щоб ви підписали деякі документи.
Дмитро зайшов. Інспектор поклав на стіл стос паперів:
— Це акт вилучення бухгалтерських записів.
Дмитро пробіг очима по рядках. Кожне слово було важке, як камінь.
— Скільки часу це триватиме?
— Поки що не можемо сказати.
Дмитро підписався. Рука трохи тремтіла. Інспектори зібрали документи й покинули офіс. Коли двері за ними зачинилися, Андрій зітхнув:
— Дмитре, якщо вони знайдуть порушення…
— Я знаю, — перебив Дмитро.
Марія більше не могла стримуватися:
— Дмитре, я серйозно. Тобі треба щось робити. Наприклад, зустрітися з Катериною.
Дмитро різко обернувся:
— Зустрітися з нею?
Марія кивнула:
— Тобі треба з нею поговорити.
Дмитро холодно розсміявся:
— Вона подала на мене до суду.
— Тим більше тобі варто з нею зустрітися, — сказала Марія без обиняків. — Думаю, вона зробила все це з помсти. Але якщо ти підеш на поступки, можливо, вона відкличе позов.
Дмитро мовчав. Ця думка вже спадала йому на думку, але щось заважало. Гордість. За вісім років шлюбу він завжди вважав себе головним. Він вирішував усе: де жити, на що витрачати, про що мені можна питати, а про що ні. Він заробляв гроші. Він був певен, що я всього лише домогосподарка. А тепер йому належало схилити голову перед цією жінкою — просити, домовлятися, поступатися. Дмитро невесело всміхнувся:
— Побачимо.
Марія зітхнула:
— Ти все ще чіпляєшся за свою гордість.
Дмитро змовчав. У цю мить завібрував телефон. На екрані висвітилося ім’я Аліси. Дмитро кілька секунд дивився на нього, перш ніж відповісти. Голос Аліси тремтів:
— Дімо, я в лікарні… — Вона схлипнула.
Дмитро насупився.
— Вона вже все знає… — прошепотіла Аліса.
Дмитро холодно розсміявся:
— Ти справді думала, що це можна приховати?
Аліса розридалася:
— Ти можеш… можеш приїхати?
Дмитро відповів із крижаним спокоєм:
— Ні. Я зайнятий.
Аліса запанікувала:
— Але мені страшно!
Дмитро перебив її:
— Страшно? Чого?
Аліса на мить завагалася, а потім тихо сказала:
— Я боюся, що дитина не твоя.
Дмитро саркастично всміхнувся. Аліса схлипнула:
— Ти мене покинеш?
Дмитро відповів повільно:
— Це не ймовірність. — Він зробив паузу. — Це факт.
І поклав слухавку. Ще вранці він відповідав на її дзвінок ніжним, майже воркувальним голосом при дружині й нотаріусі. Тепер у його голосі не лишилося нічого, крім криги. Марія подивилася на брата:
— Це було дуже жорстоко.
— Вона збрехала мені першою.
Марія помовчала, потім сказала:
— Яка катастрофа.
А десь дуже далеко літак уже приземлився. Після багатогодинного перельоту ми з дітьми вийшли з термінала. Артем із серйозним виглядом котив свій маленький чемодан. Ксенія міцно тримала мене за руку:
— Мамо, тут холодно.
Я всміхнулася:
— Тут не так, як удома.
Ми вийшли надвір. Небо було сіре, дув легкий вітерець. Біля виходу стояв чоловік і махав нам рукою. Це був Микола, старий друг мого батька, який допоміг мені все тут організувати. Він підійшов, тепло вітаючи нас:
— Втомилася з дороги, дівчинко?
Я похитала головою:
— Ні, все добре.
Микола нахилився до дітей:
— А ви, мабуть, Артем і Ксенія, так?
Артем чемно відповів:
— Добрий день, дядьку Колю.
Микола всміхнувся:
— Хороший хлопчик. — Потім подивився на мене: — Дім уже готовий. Тобі нема про що хвилюватися.
Я дивилася на своїх дітей, які стояли поруч, — на серйозного Артема з його маленьким чемоданом, на Ксенію, яка так і не випустила моєї руки, — і відчувала щось таке, що важко описати словами. Позаду лишилися вісім років, ціле місто й людина, яка цієї самої миті, мабуть, уже дізналася, що домогосподарка вміє рахувати. Уперше за багато років я відчувала, що моє майбутнє справді в моїх руках…
