Марина дістала телефон. На першому знімку автомобіль Богдана стояв біля тих самих воріт минулої суботи. Інше фото було зроблене тижнем раніше, вже в темряві: у вікнах будинку горіло світло, а знайома машина все ще стояла біля паркану. Ні обіймів, ні поцілунків, ні самої дівчини на кадрах не було, але повторювані поїздки складалися в ланцюжок, від якого Оксані ставало важко дихати.
— Ти спеціально це фотографувала?
— Хотіла переконатися, перш ніж говорити. Я помітила, що найчастіше він приїздить в один і той самий день. Тому й покликала тебе сьогодні.
Оксана раптом ясно зрозуміла: жодної допомоги з ремонтом Марині не було потрібно. Подруга заздалегідь вибрала час, вигадала привід і поставила її за кущами, мов глядачку перед підготовленою сценою. Вона ступила до хвіртки, маючи намір зайти на подвір’я й вимагати пояснень, але Марина знову її стримала.
— Не принижуйся перед ними. Потім пошкодуєш.
— Я хочу спитати власного чоловіка, що він тут робить.
— І дати цій дівчині задоволення спостерігати за сімейною сваркою?
Оксана різко вивільнила руку. Вона попросила не називати незнайомку дівчиною в такому тоні: вони нічого про неї не знали. Марина погодилася, однак тут же нагадала, що Богдан приховував візити, а цей факт заперечити неможливо.
Уранці сорокадворічний Богдан Кравченко спокійно пив каву на їхній кухні, переглядав повідомлення й тримав телефон на видноті. За п’ятнадцять років шлюбу Оксана навчилася помічати його тривогу, роздратування й ніяковість. Нічого подібного в чоловікові не було. Якщо він брехав, отже, робив це давно й без страху.
Вона вирішила поїхати. Марина запропонувала відвезти її, але Оксана вже викликала таксі. Подруга кілька разів просила не влаштовувати ввечері сцен, запевняючи, що хоче вберегти Оксану від приниження. Та зауважила, що Марина надто наполегливо вказує їй, як чинити, взяла сумку й більше не стала сперечатися.
Дорога до міста зайняла менше години, але час у машині ніби зупинився. За вікном змінювалися будинки й дерева, а Оксана згадувала останні місяці. Щочетверга Богдан справді іноді повертався пізніше. Він казав, що затримався на об’єкті, зустрівся з Андрієм Ковалем або заїхав до магазину. Дружина ніколи не перевіряла його слів, бо вважала довіру природною частиною їхнього життя.
Нещодавно в кишені його куртки знайшовся довгий чек із гіпермаркету. У ньому значилися пластівці, кілька упаковок йогурту, яблука, макарони, сир і куряче філе. Богдан пояснив, що закуповувався на прохання знайомого. Оксана навіть посміялася з людини, яка не вміє самостійно ходити по магазинах. Тепер ця дрібна розмова набула іншого змісту.
Найболючішим було інше. У перші роки подружжя вірило, що в них з’являться діти. Потім почалися обстеження, лікування, місяці очікування й нові розчарування. Якось вони обережно обговорили можливість прийняти дитину в сім’ю. Богдан сказав, що готовий, якщо цього хоче вона, але Оксана злякалася: їй здавалося неправильним заповнювати внутрішню порожнечу долею чужої дитини. Чоловік не тиснув і погодився відкласти рішення.
Тепер перед очима знову поставала світловолоса дівчина біля хвіртки. Оксана думала, що Богдан міг утомитися чекати сім’ї, якої поруч із нею не буде. І коли таксі в’їхало у двір їхнього будинку, вперше дозволила собі страшну думку: можливо, сьогодні вона повернулася туди, що вже перестало бути її сім’єю…
