— Тепер плануємо твоє життя, — сказала Марта, ніби закривала один проєкт і відкривала інший. — Що зробиш насамперед?
Олеся замислилася. Бажань виявилося надто багато й надто простих. Повернутися на йогу, яку кинула, бо свекруха вважала заняття марною тратою грошей. Купити сукню не «практичну», не «зручну для дому», а красиву, яскраву, лише тому, що хочеться. Зустрітися з друзями, яких вона майже втратила за ці роки. У вихідний прокинутися пізно й не відчувати провини.
— Хочу жити, — нарешті сказала вона. — Просто для себе. Без постійного очікування, що хтось зараз зателефонує й забере мій день.
Телефон мовчав недовго.
«Ти пошкодуєш. Я влаштую таке розлучення, що залишишся ні з чим».
Олеся зблідла. Марта вихопила телефон, прочитала й сухо розсміялася, без веселощів.
— Налякав. У тебе є документи? Є. Чеки? Є. Депозит? Є. Переписка з погрозами? Уже ціла колекція. Це йому час переживати.
Олеся випросталася.
— Ти маєш рацію. Я нічого не вкрала. Я просто перестала бути жертвою.
Вона відповіла коротко:
«Погрози фіксую й передаю юристу. До зустрічі в суді».
Потім заблокувала і цей номер.
Коли Марта пішла, Олеся сіла на диван із чашкою чаю й відкрила ноутбук. На екрані був документ, розпочатий ще вночі: список того, чого вона колись хотіла, але поступово викреслила з життя. «Спати до обіду у вихідні». «Піти на йогу». «Поїхати у відпустку самій». «Змінити роботу, якщо з’явиться цікава пропозиція». «Навчитися казати ні».
Останній пункт вона вже виконала. Олеся всміхнулася й додала в кінець:
«Більше ніколи не дозволяти поводитися зі мною як із безплатною прислугою».
Увечері вона вийшла до того самого ресторану, де напередодні отримала повідомлення від Лариси Григорівни. Це була не втеча і не виклик. Їй просто захотілося сісти біля вікна, замовити каву й відчути, що місце, де вчора почалася її свобода, тепер не пов’язане зі страхом.
Зателефонувала Марта.
— Ти де?
— У ресторані. П’ю каву.
— Ти в курсі, що твоя свекруха вже пів години телефонує мені? Вимагає сказати, де ти.
— Серйозно? Де вона взяла твій номер?
— Напевно, у Романа. Вона в люті. Каже, у неї знову гості, ти зобов’язана приїхати, інакше це неповага.
Олеся подивилася на чашку, на тонкий візерунок пінки, на своє відображення в темному склі.
— Марто, я сиджу в ресторані, п’ю каву й уперше за три роки насолоджуюся вечором.
На тому кінці стало тихо. Потім Марта тихо розсміялася.
— Господи, як же добре це чути.
Після розмови Олеся ще довго сиділа сама. Перша велика справа була зроблена, але лишалася одна розмова, якої вона боялася майже більше за суд: розмова з батьками. Три роки вона приховувала від них, що відбувається. Відповідала бадьоро, коли мати питала, чи все добре. Скасовувала поїздки до них, бо свекруха «призначала» родинні обіди чи прибирання. Робила вигляд, що її шлюб нормальний, бо зізнатися в протилежному було нестерпно соромно.
Телефон знову ожив. Незнайомий номер. Олеся скинула. За хвилину — ще один. Потім повідомлення:
«Це Лариса Григорівна. Я вимагаю пояснень. Як ти смієш мене ігнорувати? Приїжджай негайно, або я сама тебе знайду».
Олеся секунду дивилася на текст, потім відповіла:
«Ви не знаєте, де я живу. Мити вашу підлогу я не приїду. Шукайте іншу помічницю».
Вона заблокувала черговий номер, відкинулася на спинку крісла й уперше за день відчула не напруження, а втому. Офіціантка підійшла до столика.
— Вам ще щось?
Олеся підвела очі й усміхнулася.
— Так. Келих червоного вина й меню з десертами, будь ласка.
Вона замовила шоколадний торт із малиною — той самий, який Роман не любив, тому вона ніколи не брала його, коли вони вечеряли разом. Перший шматочок виявився щільним, ніжним, із кислинкою ягід. Маленька, майже смішна радість, але саме з таких радощів, здається, й складалося нове життя.
Розплатившись, Олеся вийшла в прохолодний вечір і дорогою додому набрала номер матері. Час було перестати брехати хоча б тим, хто справді її любив…
