У новій виправній установі історія Богдана з’явилася раніше за нього. Передаючись із вуст у вуста, вона обростала неточностями, але зберігала головне: чоловік відбув сім років за багатого винуватця, втратив матір, знайшов зламану наречену, помстився трьом кривдникам і добровільно прийшов до поліції. На момент етапування прізвище Левченко знали багато хто.
Першого вечора до нього підійшов сивий в’язень, якого поважали в корпусі. Він мовчки потис Богданові руку й промовив: «Відповів за свій вибір». Не було ні похвали, ні осуду. У цьому місці коротке визнання чужої рішучості важило більше за довгу промову. Богдан не став пояснювати, що не вважає себе героєм чи суддею.
У їдальні йому кілька разів давали подвійну порцію, хоча він не просив. На прогулянці люди підходили, віталися й відходили без запитань. У цій увазі не відчувалося лестощів. Вони визнавали: Богдан зробив те, про що дехто у відчаї думав, але на що не наважився. Він приймав ці жести спокійно й ніколи не розповідав про галявину більше, ніж уже повідомили новини.
Одного вечора навпроти сів хлопець, якому ледь виповнилося двадцять і який уперше потрапив за ґрати. Він довго дивився, як Богдан п’є чай і поправляє на стіні фотографію матері. Потім спитав, чи не страшно провести тут іще п’ятнадцять років. Богдан не квапився з відповіддю. Повернув кухоль у долонях, глянув на усмішку Лідії Степанівни й лише після цього заговорив.
Перший строк належав іншій людині. Щоранку Богдан прокидався з питанням «за що?» і засинав із ним самим. Невинність не приносила полегшення, бо нікого не цікавила, а справжні винуватці лишалися на волі. Сім років такої несправедливості руйнували зсередини сильніше, ніж замки й мури.
Тепер він сидів за власний вчинок. Богдан не стверджував, що його рішення було правильним для всіх, але точно знав, що зробив і чому. Марина була в безпеці, троє чоловіків більше не могли ламати чужі життя, а відповідальність він не переклав ні на Тараса, ні на лісника, ні на обставини. Тому п’ятнадцять років здавалися чеснішими за попередні сім.
Хлопець спитав, що тоді називати свободою. Богдан відповів: можливість ходити вулицею ще нічого не означає. Іноді вільнішим стає той, у кого всередині припиняється безкінечна суперечка, хто не ховається від власного вчинку й може заплющити очі без колишнього питання. Молодий в’язень замислився й більше нічого не спитав.
Після відбою Богдан дістав з-під подушки конверт, який носив із січня. Він чекав дня, коли зможе читати без люті й негайного бажання завдати комусь болю. Суд закінчився, Марина почала нове життя, а зроблений вибір отримав ціну в п’ятнадцять років. Богдан обережно розірвав край конверта й вийняв складений зошитовий аркуш…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
