— Ні, маленька. Не про тата.
Соня більше не питала, лише притискалася міцніше.
На третій день після зустрічі Марина впіймала себе на думці, від якої стало ніяково. Вона стояла за прилавком, допомагала літній жінці вибрати зимові черевики, а сама думала: «Він сказав, що не одружений».
Вона відразу смикнула себе.
І що? Чоловік дорослий, освічений, забезпечений, живе далеко. Навіщо йому вона? Жінка з дитиною, боргами, стоптаними туфлями й очима, в яких забагато втоми. Він зробив добру справу. Залишив підвіску. І це й так більше, ніж вона могла очікувати.
Марина забороняла собі думати про нього.
Але думки поверталися.
До вечора п’ятого дня вона майже переконала себе, що це була коротка, дивна, гарна зустріч. І все. Треба жити далі. Завтра в магазин привезуть нову колекцію, доведеться прийти раніше, розкласти коробки, підписати цінники.
Того вечора вона готувала вечерю на маленькій електроплитці в тітки Віри на кухні. Соня сиділа поруч і малювала. Коли у двері постукали, Марина вирішила, що це сусідка прийшла по сіль.
Двері відчинила тітка Віра.
З коридору почулися кроки. Потім чоловічий голос.
Марина завмерла з ложкою в руці.
У дверях кухні стояв Мартін.
У руках у нього був великий паперовий пакет і букет — простий, живий: білі хризантеми й тонкі гілочки з червоними ягодами. На темному пальті блищали сніжинки, що ще не встигли розтанути.
— Добрий день, — сказав він спокійно, ніби його поява була найзвичайнішою справою. — Перепрошую, що без попередження. Я хотів написати, але боявся, що ви скажете не приїжджати. Адресу ви самі випадково назвали в кафе, коли розповідали, де живете. Я запам’ятав.
Марина не могла вимовити ні слова.
Соня виглянула з-за столу й подивилася на незнайомого гостя серйозно, майже по-дорослому.
— Це вам, — сказав Мартін, простягаючи Марині квіти. — А це нам усім. Я подумав, що приходити з порожніми руками незручно.
У пакеті виявилася їжа — така, якої Марина давно не купувала. Свіжі фрукти, сир, коробка шоколадних цукерок, добрий чай. Унизу лежала маленька коробочка зі стрічкою.
У ній була іграшка — м’яка біла конячка з рожевою гривою.
Соня підійшла ближче й завмерла.
Мартін опустився навпочіпки, щоб бути з нею на одному рівні.
— Ти Соня?
Дівчинка кивнула.
— Мама розповідала мені про тебе. Я подумав, тобі може сподобатися. Якщо ні, ми можемо поміняти.
Соня подивилася на конячку, потім на матір, потім знову на Мартина. Обережно взяла іграшку й притисла до щоки.
— Дякую, — сказала вона тихо. — Її звати Хмаринка.
— Гарне ім’я, — серйозно відповів Мартін.
Тітка Віра стояла в дверях кухні й усміхалася крадькома, ніби намагалася приховати, як рада цьому несподіваному гостеві.
Вони пили чай вчотирьох на маленькій кухні. Тітка Віра дістала старі чашки із золотавим обідком — ті самі, які берегла для особливих випадків. Соня посадила Хмаринку поруч із собою й час від часу гладила конячку по гриві.
Мартін розпитував дівчинку про садочок, подружок, улюблені книжки. Соня спершу відповідала сором’язливо, потім сміливіше. Він говорив із нею просто, без сюсюкання, без фальшивої дорослої веселості. І Соня це відчула.
Марина дивилася на них і думала: відбувається щось, чого вона не чекала, не кликала й не сміла хотіти.
Коли стало пізно, Мартін сказав, що піде до готелю. Марина провела його до дверей.
На сходовому майданчику він зупинився.
— Я приїхав не на один день, — сказав він тихо. — І не як гість. Я хочу, щоб ви подумали про це. Не сьогодні. Я не квапитиму.
Марина кивнула. Слова не знаходилися.
Він обережно взяв її долоню й потримав у своїх руках. Просто потримав. Нічого більше.
— На добраніч.
Він пішов…
