Вона повільно вивільнила руку. І вперше за довгий час подивилася на нього без страху, без очікування, без надії.
— Ні.
Квартира швидко стала схожа на місце битви. Раїса Степанівна носилася з кімнати в кімнату, хапала пакети, намагалася виривати речі з рук вантажників, загороджувала проходи. Її обличчя налилося червоним, волосся вибилося з зачіски, халат сповз із плеча.
— Це свавілля! Я зараз викличу поліцію!
Один із вантажників незворушно продовжував складати посуд у коробку. Лена стояла біля вікна й дивилася на те, що відбувається, з майже незвичним спокоєм.
Ще тиждень тому вона б уже тремтіла від почуття провини. Почала б виправдовуватися, просити говорити тихіше, намагалася б згладити гострі кути. Можливо, навіть заплакала б.
Тепер усередині не залишилося нічого, крім випаленої втоми. Так почувається людина, яка надто довго несла на собі чужу жорстокість і нарешті перестала.
— Лено, — Артем підійшов ближче. — Ти розумієш, що робиш?
Вона повернулася до нього.
— Так.
— Це моя мати.
— А я твоя дружина.
Він розтулив рота, але відповісти не зміг.
Бо за всі ці місяці він жодного разу по-справжньому не обрав дружину. Жодного разу не сказав матері зупинитися. Жодного разу не став поруч із Леною, коли та залишалася сама проти чужого тиску у власному домі.
Раїса Степанівна підскочила до невістки майже впритул.
— Ти мене виганяєш? Мене?
