— Здрастуй. Так, будинок мій. Світлана Романівна Бондар. Як тебе звати?
— Олексій Мельник. Вступив до автомеханічного коледжу, тепер шукаю, де жити.
Світлана Романівна запросила його досередини. На кухні почастувала яблучним пирогом і чаєм.
— Розкажи, Олексію, звідки приїхав. Де твої батьки?
Він вирішив нічого не приховувати: у цьому не було ані сенсу, ані потреби.
— Я із сьомого дитячого будинку. Батьків ніколи не знав. Мати залишила мене в пологовому будинку, а про батька навіть у свідоцтві про народження нічого немає.
Тепер вона насторожиться, подумав Олексій, і чемно відмовить. Він уже звик до такого. Але господиня тільки кивнула.
— Зрозуміло. А крім шкільних занять чим ти там займався?
— Останні три роки — в автомайстерні. Мені подобається поратися з технікою, найбільше з двигунами. Хочу стати автомеханіком.
— Куриш? Випиваєш? — прямо запитала вона.
— Ні, ані того, ані іншого, — твердо відповів Олексій. — У нас за цим суворо стежили. Але я й без того розумію: це дорога в нікуди.
Світлана Романівна трохи помовчала.
— А по господарству щось умієш робити?
— Багато чого, — він усміхнувся. — Нас учили і цвяхи забивати, і крани лагодити. Можу перевірити проводку, замінити лампочку.
Господиня підвелася й поманила його.
— Тоді ходімо нагору, подивишся кімнату.
На другому поверсі йому показали невелику світлу кімнату. Письмовий стіл, ліжко, тумбочка, шафа для книжок — прості, добротні меблі, і було затишно.
— Тут раніше жив мій онук Максим, — пояснила Світлана Романівна. — Тепер він у столиці, навчається.
— Мені подобається, — щиро сказав Олексій, підходячи до вікна. Звідси було видно сад.
— Братиму 2 000 на місяць. Тільки одна умова: допомагатимеш по господарству. Старому будинку чоловічі руки потрібні, а мені вже не до снаги з молотком лазити.
— Звісно, згоден! Коли можна заселятися? — поспішив запитати він, іще не вірячи, що йому так пощастило.
— Та хоч зараз, — усміхнулася вона. — Облаштовуйся. Я піду вечерю готувати, ти, мабуть, стомився й їсти хочеш.
Увечері, розкладаючи речі у своїй кімнаті, Олексій відчував: у його житті нарешті забриніло світло. Він вступив навчатися, знайшов дах над головою. З’явилася можливість жити звичайним життям, поза дитячим будинком.
Пізніше він вмостився на підвіконні й дивився на яблуні. Із вітальні долинало цокання старого годинника, з кухні — тихий спів Світлани Романівни. Як же все відрізнялося від казенної обстановки, нескінченного гомону, від життя, у якому неможливо побути на самоті.
Перші дні минули за знайомством із будинком та його господинею. Світлана Романівна раніше викладала російську мову й літературу; гідність у ній відчувалася відразу, зарозумілості не було. Вона попросила дотримуватися кількох правил: приходити до десятої вечора, повідомляти, якщо затримуєшся, і заздалегідь домовлятися про гостей.
Сам будинок був міцний, але ремонту назбиралося чимало: подекуди протікав дах, під ногами поскрипували дошки, кухонний змішувач працював погано. Через тиждень, коли Олексій трохи освоївся, він узявся за дрібні лагодження. Полагодив кран, закріпив розхитану ніжку обіднього столу, вставив цілу шибку замість тріснутої в сараї.
Світлана Романівна намагалася навзаєм нагодувати його смачним домашнім обідом і вечерею, розпитувала про коледж. Дізнавшись, що твори даються йому важко, запропонувала займатися разом. Вечорами вони дивилися по телевізору старі фільми або сиділи за чаєм, і вона розповідала, як прожила життя.
Школі Світлана Романівна віддала 40 років, потім вийшла на пенсію. Її донька виросла й поїхала до іншого міста, залишивши їй Максима. Удвох з онуком вони жили, доки він не вступив до університету.
Олексієві подобалося слухати. У цих розмовах було стільки домашнього тепла, якого він раніше майже не знав. Він їв за сімейним столом, спав у кімнаті звичайного хлопчика зі звичайної родини й потроху переставав відчувати себе вихованцем закладу. Тут він був майже своїм.
До господині він прив’язався, як до турботливої тітки. Її щирий інтерес до його справ зігрівав, хотілося відповідати тим самим: допомагати, не турбувати даремно, приносити хороші оцінки. Викладачі цінували його вміння, однокурсники поважали за практичні знання. Прокидаючись уранці, Олексій дедалі частіше відчував, що життя налагоджується. Невідомого попереду вистачало, зате перший крок вдався, а тут знайшлася подоба сімейного вогнища, про яке він мріяв у дитячому будинку.
«Невже й мені нарешті пощастило?» — думав він, засинаючи під неголосний шелест яблунь за вікном…
