Вересень не скупився на сонце. Перед коледжем Олексій із задоволенням виходив до саду подихати запахом стиглих яблук. За місяць він звик до тутешнього розпорядку: ранковий сніданок і запитання господині про плани, після занять — обід, нерідко залишений у духовці, потім домашні справи. А ввечері вони вечеряли разом і подовгу чаювали.
Однієї суботи Олексій узявся за дірявий дах сараю. Світлана Романівна дивилася з кухонного вікна, потім принесла у двір кухоль гарячого чаю.
— Хто тебе всього цього навчив, Олексію? Невже в дитячому будинку так добре готують?
— Там усяке бувало, — відповів він, вдячно приймаючи кухоль. — Зате наставник мені трапився добрий. Степан Андрійович у нас у майстерні працював, ми його Степаничем звали. Колишній автомеханік, із великим досвідом. Від нього всього й навчився. Він казав: «Льошо, умій працювати руками — тоді ніде не пропадеш».
— Правильно казав, мудра людина, — кивнула господиня.
— І до вступу він мене готував. Хотів, щоб я навчався далі, здобув фах. Казав, що я можу досягти більшого, а він не хоче, щоб я, як він сам, до пенсії в гаражі колупався з машинами.
Світлана Романівна усміхнулася.
— Ти нагадуєш мені батька. Є в тобі така сама надійність. Він був майстром на всі руки й брався до справи відразу, не відкладав на потім.
До вечора з дахом було покінчено. На вдячність господиня спекла улюблений Олексієм вишневий пиріг. За вечерею розповіла про свою роботу: через тиждень збиралася почати репетиторство, готувати школярів до іспитів із російської мови.
— Учительська пенсія невелика, а на будинок постійно потрібні гроші.
Осіння прохолода ставала відчутнішою, світловий день убував. Олексій колов дрова. Центральне опалення в будинку було, але в холод Світлана Романівна воліла ще розтопити стару піч у вітальні.
— Живий вогонь найкраще зігріває душу, — казала вона, сідаючи у старе крісло з книжкою та в’язанням.
У такі вечори нерідко з’являлися фотоальбоми. На знімках Олексій бачив господиню молодою вчителькою поруч зі своїм першим випуском, Ірину у шкільній формі, маленького Максима біля знайомого будинку.
Якось вона затрималася над фотографією ставного юнака. У нього були розумні очі з легкою журбою.
— Це Максим, ваш онук? Той, що навчається у столиці?
Світлана Романівна кивнула. Її погляд на мить став тривожним, і вона поспішила усміхнутися.
— Так. Його сфотографували два роки тому, коли він вступав до університету. Розумник, математика й програмування легко йому давалися.
— А який фах він обрав?
— Програмування. Цього літа мав закінчити другий курс, — сказала вона, перегортаючи сторінку. Олексій помітив, як ледь здригнулися її пальці.
— Чому «мав»?
— Та обмовилася я, — швидко відповіла Світлана Романівна. — Закінчив, звісно. Давно нічого від нього не чула, от і все. Молоді тепер вічно зайняті, рідко телефонують, майже не пишуть.
Більше про Максима тоді не говорили. Проте Олексій помітив: після альбому господиня стала розсіяною, замислилася про щось своє.
Наступного ранку задзвонив телефон. Олексій снідав і чув її напружений голос із передпокою.
— Зараз у мене немає можливості, я ж пояснювала. Так, розумію. Але все-таки доведеться зачекати… Будь ласка, дайте ще місяць.
На кухню вона повернулася бліда, з тремтячими руками. Спіймала його погляд і спробувала всміхнутися.
— Не хвилюйся. Розмова неприємна, але нічого страшного. Із банку телефонували, через комунальні платежі.
Олексій відчував, що самими лише платежами цього не пояснити. Схоже, господиню мучило щось серйозне, пов’язане з онуком.
Якось дорогою з коледжу він побачив біля її хвіртки чорний джип із тонованими вікнами. Поряд тупцювали двоє кремезних чоловіків у шкіряних куртках: один видихав дим крізь ніздрі, другий нервово постукував кулаком по долоні. Олексій уповільнив ходу — щось було не так.
Двері відчинилися. Світлана Романівна вийшла на ґанок, зчепивши перед собою руки. Неприродно випроставши спину, вона, як було видно навіть здалеку, трималася з останніх сил.
— Мені потрібен час, я вже просила вас зачекати.
— Та начхати нам, бабо, на твої прохання, — відповів один. — Через два тижні гроші. Не буде грошей — віддаси будинок. Максим розумів, що робить, коли брав кредит. Сам змився, отже, з тебе й спитаємо.
— Я ж жодного платежу не затримала! — відчайдушно заперечила вона. — Невже не можна зачекати? Я продам дачну ділянку, тільки швидко це не робиться.
— Два тижні, стара. Ані дня більше, — втрутився другий. — Радій, що ми ще добрі. Інші давно викинули б тебе на вулицю…
