«За десять хвилин у прокуратурі сусіднього регіону чекатимуть мого контрольного дзвінка», — сказала Савченко. «Копії кількох сторінок уже перебувають у безпечному місці. Якщо я не вийду на зв’язок, їх надішлють безпосередньо центральному керівництву. Тоді сюди приїдуть слідчі, які не отримують частки від місцевого лісу».
Це був чистий блеф. Жодних копій вона зробити не встигла, дзвінка ніхто не чекав, а єдині оригінали лежали в неї під пальтом. Але Ткаченко цього не знав.
Він дивився на виснажену жінку, яка пережила спробу вбивства й повернулася з доказами. Якщо вона змогла вийти з лісу, чому б їй не убезпечитися заздалегідь? Власна обізнаність про масштаб схеми змушувала його вірити в найгірше.
Загроза центральної перевірки вдарила точніше за пряме обвинувачення. Люди, які звикли жити завдяки службовому захисту, особливо бояться влади, на яку не можуть вплинути. Ткаченко повільно сів. Губи тремтіли, слова застрягли.
Лариса розвернулася й пішла до дверей. Кожен крок віддавав болем у ступнях, але звук підборів залишався рівним. За спиною заступник прокурора не покликав охорону: страх перед неіснуючими копіями вже працював.
У коридорі Савченко опинилася в правовому вакуумі. Місцева поліція служила Гончаренкові, обласний керівник був частиною схеми. Залишався лише рівень, що перебував за межами їхнього фінансового ланцюжка.
На вузлі міжміського зв’язку вона набрала номер, якого не було в загальних довідниках. Ігор Володимирович Паламарчук, слідчий з особливо важливих справ центральної прокуратури, тимчасово працював у сусідньому обласному центрі. Він мав ширші повноваження, ніж будь-хто в місцевій ієрархії, а його інтереси не перетиналися з лісовими перевезеннями.
Паламарчук вислухав коротку доповідь, жодного разу не перебивши. Наступного ранку Лариса вже сиділа навпроти нього. Вона поклала на зелене сукно Миколин зошит і диктофон.
На відміну від Ткаченка, він не потягнувся до предметів одразу. Спершу попросив Савченко викласти ланцюжок їх отримання, занотував дані Кравця й час запису, потім розпорядився викликати незалежного фахівця для копіювання плівки. Кожен крок збільшував кількість офіційних слідів, після яких непомітно знищити оригінал було вже неможливо.
Зошит гортали в рукавичках, сторінки нумерували й зіставляли з першими доступними транспортними відомостями. Кілька записаних Миколою машин справді проходили через станцію в зазначені дні. Цей первинний збіг підтверджував, що перед ними не вигаданий список, а облік реальної схеми.
Лариса вперше від часу повернення дозволила плечам трохи розслабитися. Матеріали перестали залежати від однієї кишені й однієї людини. Навіть якщо місцеві покровителі дізнаються про операцію, докази вже зареєстровано поза межами їхнього контролю.
Слідчий особисто прослухав запис, потім повільно прогорнув сторінки тіньового обліку. Він бачив номери, які можна перевірити, дати, обсяги, прізвища посередників і перелік загиблих. Питань щодо професійної цінності матеріалів не виникло.
Паламарчук не розпитував, як жінка в осінньому пальті пережила двадцятичотириградусний мороз. З її поведінки він зрозумів, що перед ним не жертва, яка потребує співчуття, а підготовлена слідча, котра принесла готову основу для операції проти організованої групи.
Почалася робота, якої Гончаренко не міг побачити зі свого кабінету. Матеріали зареєстрували поза обласною системою, підготували постанови й зібрали підрозділ, не пов’язаний із місцевими працівниками.
Особливу увагу приділили раптовості. Жодного запиту не надсилали через кабінети Ткаченка, місцевих працівників не попереджали, зв’язок підтримували окремими каналами. Інакше Ковальчук устиг би сховатися, архів знову спорожнів би, а машини з лісосіки зникли б до приїзду групи.
Лариса брала участь у підготовці, попри біль у ногах. Вона пояснила розташування кабінетів, сейфа, збройової кімнати й дороги до вирубки. Усе це вона запам’ятала під час поїздки, коли навколишні сприймали її мовчання за розгубленість.
Тридцятого грудня селище прокинулося особливо морозного й безвітряного ранку. Робітники брели до контори лісгоспу, пічний дим стояв над дахами вертикальними стовпами.
О дев’ятій годині тишу прорізав низький гул дизелів. Єдиною розчищеною вулицею рухалася колона, здіймаючи сніговий пил. Попереду їхала важка вантажівка з брезентовим кузовом, за нею — три темні мікроавтобуси без розпізнавальних знаків.
Біля місцевої адміністрації машини не зупинилися. Колона прямувала до двоповерхового цегляного відділку поліції. Люди на вулиці притискалися до парканів і дивилися вслід, іще не розуміючи, що влада, яка здавалася вічною, уже отримала оформлений наказ на власний кінець.
Передня машина різко загальмувала перед розчищеною стоянкою. Задній борт із гуркотом відкинувся, і на сніг один за одним почали зістрибувати бійці спеціального поліцейського загону…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
