Оля роками чекала на брата, усиновленого окремо від неї, але через тридцять років опинилася на лаві підсудних

Чоловік, який увійшов туди, теж спочатку не зацікавив Олю. Він приніс тарілку, поставив її на стіл.

— Поїж.

Вона машинально взяла запропоновану виделку. На тарілці лежав згорнутий трубочкою млинець. Оля відділила шматочок і поклала до рота. Усередині була сметана, а разом із нею — щось солодке, знайоме. Абрикосове варення. Такі млинці завжди любив Андрій.

Ольга підвела очі. Чоловік був незнайомий: доросле обличчя нічого їй не говорило. Але очі… Цей погляд приходив до неї уві сні. Вона перестала жувати; почуття, що нахлинули, не давали проковтнути шматочок.

Він дивився на неї з любов’ю й надією, чекав, що вона впізнає його. І Оля впізнала — ще не встигнувши до пуття усвідомити, що перед нею брат. Сльози заважали бачити, обличчя скривилося від беззвучного плачу. Вони котилися градом.

Колись вона плакала від горя, від самотності. Потім, в останні роки, майже перестала — ніби всі сльози вичерпалися. Тепер вони повернулися, зовсім інші. Оля раніше не знала, як це — плакати від щастя.

Андрій обійняв її звично, як обіймав у дитинстві, почав витирати мокре обличчя. Він так довго шукав сестру, так довго чекав на зустріч. І знайшов її заляканою, покаліченою, обвинуваченою у страшному вбивстві.

Більше він не дозволить її кривдити. Розбереться в цій справі, обов’язково розбереться, не дасть засудити Олю несправедливо. Забере її додому, і вони житимуть разом, будуть щасливі. Дружина буде рада: вона завжди підтримувала Андрія, допомагала йому шукати сестру.