— думала вона. — Це навіть не жорстокість. Для жорстокості є людське слово. А тут… тут ніби людей узагалі не було».
Про Романа вона майже не думала. Де він був? Злякався? Пішов? Чи теж знав? А якщо хтось знімав усе на телефон? Ця думка вдарила так сильно, що Ліза ледь не зігнулася навпіл.
Вона йшла порожніми вулицями й плакала. Не тихо, не красиво, а так, як плачуть, коли всередині щось ламається без звуку.
Удома вона відчинила двері своїм ключем, прокралася до ванної, довго стояла під водою, ніби могла змити з себе не лише чужі дотики, а й саму пам’ять. Потім лягла й провалилася у важкий, хворобливий сон.
Коли Ліза прокинулася, Марина Павлівна вже пішла на роботу. Удома був тільки Артем.
— Ну що, випускнице, як погуляла? — спитав він, коли сестра зайшла на кухню й налила собі кави.
Ліза поставила чашку на стіл і раптом розридалася.
Артем розгубився:
— Лізко, ти чого? Тебе хтось образив?
Вона кивнула, закриваючи обличчя руками.
— Хто?
Але замість відповіді плакала ще дужче.
— Та що сталося? — голос брата став глухим.
Насилу, збиваючись, задихаючись від сорому й болю, Ліза розповіла йому про випускний. Що далі вона говорила, то страшнішим ставало обличчя Артема.
— От же ж тварюки, — видихнув він. — Скільки разів казали, що цих чотирьох треба давно відправити до закритого закладу для важких підлітків. Але ні, всі боялися псувати показники. Дочекалися.
Він пройшовся кухнею, стиснув кулаки.
— Мамі скажеш?
— Я боюся, — прошепотіла Ліза. — У неї серце, тиск… Вона не витримає.
— Вона не витримає, якщо дізнається від чужих. Ти розумієш? Такі речі містом розповзаються швидко. А ще треба йти в поліцію.
— Ні, — Ліза різко підвела голову. — Тільки не це. Мені соромно.
— Соромно має бути не тобі, — сказав Артем. — Але я розумію, чому ти так почуваєшся. З мамою я поговорю сам, якщо хочеш.
— Будь ласка, — попросила вона. — Тільки… поліція…
Але надвечір він усе-таки переконав її: мовчати не можна.
Марина Павлівна, дізнавшись правду, спершу ніби закам’яніла. Потім затулила рот долонею, застогнала й сіла, ніби ноги перестали тримати.
— Господи… — прошепотіла вона. — Дитино моя…
Потім у її очах з’явилася така лють, якої Ліза ніколи в них не бачила.
— Цього не можна залишати. Чуєш? Не можна. Ми йдемо в поліцію.
Вони пішли.
Але там їх зустріли не співчуттям, а втомленими поглядами, кривими посмішками й таким тоном, ніби Ліза прийшла не просити захисту, а завдавати незручностей.
«Краще б ми не приходили», — думала вона, сидячи на жорсткому стільці.
Розмова тривала майже дві години. Її розпитували про кожну деталь. Питання звучали так, ніби вона не постраждала, а обвинувачена. З кожним новим уточненням Лізі здавалося, що її знову роздягають перед чужими очима, тільки тепер словами.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.