— думала вона. — Це навіть не жорстокість. Для жорстокості є людське слово. А тут… тут ніби людей узагалі не було».
Про Романа вона майже не думала. Де він був? Злякався? Пішов? Чи теж знав? А якщо хтось знімав усе на телефон? Ця думка вдарила так сильно, що Ліза ледь не зігнулася навпіл.
Вона йшла порожніми вулицями й плакала. Не тихо, не красиво, а так, як плачуть, коли всередині щось ламається без звуку.
Удома вона відчинила двері своїм ключем, прокралася до ванної, довго стояла під водою, ніби могла змити з себе не лише чужі дотики, а й саму пам’ять. Потім лягла й провалилася у важкий, хворобливий сон.
Коли Ліза прокинулася, Марина Павлівна вже пішла на роботу. Удома був тільки Артем.
— Ну що, випускнице, як погуляла? — спитав він, коли сестра зайшла на кухню й налила собі кави.
Ліза поставила чашку на стіл і раптом розридалася.
Артем розгубився:
— Лізко, ти чого? Тебе хтось образив?
Вона кивнула, закриваючи обличчя руками.
— Хто?
Але замість відповіді плакала ще дужче.
— Та що сталося? — голос брата став глухим.
Насилу, збиваючись, задихаючись від сорому й болю, Ліза розповіла йому про випускний. Що далі вона говорила, то страшнішим ставало обличчя Артема.
— От же ж тварюки, — видихнув він. — Скільки разів казали, що цих чотирьох треба давно відправити до закритого закладу для важких підлітків. Але ні, всі боялися псувати показники. Дочекалися.
Він пройшовся кухнею, стиснув кулаки.
— Мамі скажеш?
— Я боюся, — прошепотіла Ліза. — У неї серце, тиск… Вона не витримає.
— Вона не витримає, якщо дізнається від чужих. Ти розумієш? Такі речі містом розповзаються швидко. А ще треба йти в поліцію.
— Ні, — Ліза різко підвела голову. — Тільки не це. Мені соромно.
— Соромно має бути не тобі, — сказав Артем. — Але я розумію, чому ти так почуваєшся. З мамою я поговорю сам, якщо хочеш.
— Будь ласка, — попросила вона. — Тільки… поліція…
Але надвечір він усе-таки переконав її: мовчати не можна.
Марина Павлівна, дізнавшись правду, спершу ніби закам’яніла. Потім затулила рот долонею, застогнала й сіла, ніби ноги перестали тримати.
— Господи… — прошепотіла вона. — Дитино моя…
Потім у її очах з’явилася така лють, якої Ліза ніколи в них не бачила.
— Цього не можна залишати. Чуєш? Не можна. Ми йдемо в поліцію.
Вони пішли.
Але там їх зустріли не співчуттям, а втомленими поглядами, кривими посмішками й таким тоном, ніби Ліза прийшла не просити захисту, а завдавати незручностей.
«Краще б ми не приходили», — думала вона, сидячи на жорсткому стільці.
Розмова тривала майже дві години. Її розпитували про кожну деталь. Питання звучали так, ніби вона не постраждала, а обвинувачена. З кожним новим уточненням Лізі здавалося, що її знову роздягають перед чужими очима, тільки тепер словами.
— Ви могли самі дати їм привід?
