— Не подобається мені це. Галасу може бути багато.
— Та кинь, — Кіра говорила вже наполегливіше. — Напоїте її, відведете — і все. Вона потім сама нікому не доведе, що було не так.
Ці слова повисли в повітрі. Кілька секунд хлопці мовчали, а потім перезирнулися. Рішення визріло швидко, брудно й буденно, ніби йшлося про дрібну витівку.
Кіра зуміла вмовити Романа й Лізу перейти у двір за будівлею, де вже збиралася невелика компанія.
— Ну ви чого? — сказала вона з удаваною веселістю. — Школу закінчили, потім усі розбіжимося. Коли ще зберемося?
За ними потягнулися ще кілька дівчат, а невдовзі там опинилася й та сама четвірка. Випивки було більше, ніж слід. Ліза, яка раніше майже не пила, спершу відмовлялася, потім пригубила, потім хтось знову підлив у склянку. Голоси навколо змішувалися, музика долинала глухо, обличчя розпливалися в дивному тумані.
Вона так і не зрозуміла, в який момент один із хлопців повів її всередину будівлі. Пам’ятала тільки коридор, холодне повітря, важкі кроки поруч і клацання замка.
Потім була зала для занять, порожня й чужа. Її посадили, потім штовхнули на старий диван. Ліза спробувала підвестися, але її грубо відкинули назад. Голова вдарилася об щось тверде, біль спалахнув білою плямою — і все провалилося.
Усвідомлення прийшло пізніше, коли вона вже була сама.
Спочатку Ліза не розуміла, де перебуває. Потім побачила зім’яту сукню, відчула біль, помітила тишу й зрозуміла. Не відразу розум прийняв те, що сталося, але тіло знало правду швидше за свідомість.
Вона лежала й дивилася в одну точку, не уявляючи, що треба робити. Кричати? Тікати? Шукати когось? Померти на місці від сорому й жаху?
Сумочка стояла поруч. Ліза тремтячими руками дістала телефон і подивилася на час.
Четверта ранку.
«Спокійно, — змусила вона себе думати. — Мама чекає на мене тільки вранці. Вона поки що не хвилюється».
Саме вміння зібратися в найстрашніших обставинах допомогло їй підвестися. Вона поправила сукню, наскільки змогла, взяла сумку й вийшла із зали.
На основному майданчику ще чулися голоси й музика, але з боку заднього двору долинала лише глуха порожнеча. Ліза повільно пішла до виходу.
Уже майже вийшовши, вона почула дівочі голоси.
— От тобі й тихоня, — тріумфально сказала Лада.
— Чотирьох ощасливила, — з отруйним задоволенням відповіла Кіра. — Зате більше не буде липнути до чужих хлопців.
Ліза зупинилася.
Вона мало спілкувалася з однокласницями, але знала, що Кіра раніше зустрічалася з Романом. І тепер усе раптом стало на свої місця. Отже, це була не випадковість. Не п’яна жорстока витівка. Це хтось підштовхнув, влаштував, вирішив покарати.
Їй стало важко дихати.
«Як можна?
