На той час Борода перебував під слідством за кількома епізодами, включно з організацією злочинної діяльності всередині установи й тиском на свідка. Щуку й Кліща перевели до інших установ. Нотаріус подав клопотання про співпрацю. Він до кінця залишався собою: якщо не можна втримати систему, треба бодай зайняти в ній місце, де менше тиснуть.
Жук подав на дострокове звільнення після половини строку. Його клопотання задовольнили. За тими відомостями, що дійшли до мене, першою справою він поїхав до матері. Я не здивувався. Тієї ночі в підсобці я говорив саме з тією частиною Назара, яка ще пам’ятала дорогу додому.
Кирило Верес дав свідчення на закритому засіданні. Справа про транспортну схему отримала рух, якого не мала два роки. Кілька людей, пов’язаних із зовнішньою структурою Руденка, опинилися під слідством. Семен Бойко подав клопотання про перегляд власної справи; наскільки мені відомо, його прийняли до розгляду. У таких історіях у кожного свій мотив, і не всякий мотив красивий, але іноді навіть особистий інтерес допомагає витягти назовні правду.
Руденко, людина, яку я колись називав другом, на момент мого звільнення вже кілька місяців перебував під вартою. Ненависті до нього я не відчував. Можливо, це здається дивним. Ненависть вимагає багато сил, а я надто добре знав ціну енергії. Для мене він став завданням, яке нарешті перейшло в руки тих, хто має вирішувати такі завдання офіційно. Цього було досить.
Але не все в мені закрилося разом зі скасованим вироком. Я часто повертався до питання, чи правильно вчинив, втрутившись в історію Кирила. З тактичного погляду рішення було вразливим. Я ризикував своїм становищем, можливістю лишатися непомітним і опосередковано — безпекою Данила. З людського погляду вибору не було. Я не можу довести, що перша оцінка помилялася, але точно знаю: друга була єдиною, з якою я міг жити далі.
Ще важчим було питання про сина. Рік він жив із думкою, що мене більше немає. Я дозволив цьому статися, бо вважав: поки ті, хто мене прибрав, залишаються при силі, будь-який прямий контакт перетворює Данила на важіль. Це рішення завдавало болю. Завдавало йому, хоча він не знав джерела. Завдавало мені, бо я знав. Чи можна виправдати таку брехню захистом? Я й досі не певен. Люди люблять прості відповіді, доки життя не ставить їх в обставини, де кожна відповідь залишає рану.
Данило знайшов мене не через офіційне повідомлення. Він сам написав запит до відомчого архіву з проханням надати повну інформацію про обставини загибелі батька. Запит автоматично потрапив до куратора через систему контролю закритих справ. У тексті була одна фраза, яку куратор потім показав мені: «Я ніколи не вірив, що він міг просто зникнути. Він не був такою людиною».
Вісімнадцятирічний хлопець, який жив у тітки, виріс без постійної присутності батька, отримав офіційний папір про смерть, усе одно не повірив. Бо пам’ятав не стільки факти, скільки суть людини. Іноді діти бачать у батьках більше, ніж батьки встигають їм показати.
Куратор спитав, що відповісти на заяву. Я попросив телефон. Він мовчки дістав свій, поклав переді мною й відійшов до вікна. Не став підказувати фрази, не запропонував підготуватися. Просто дав простір для розмови, яку неможливо провести правильно за інструкцією.
Я набрав номер сестри моєї дружини. Гудки тяглися довго. Один, другий, третій. Потім жіночий голос:
— Алло?
— Марино, це Павло.
Пауза тривала кілька секунд. Потім пролунав звук, ніби слухавку передають із рук у руки.
— Тату?
Голос був уже не дитячим, але в ньому залишився той надлом, за яким я впізнав сина раніше, ніж устиг вдихнути. Я не відповів одразу. Не тому, що не знав, що сказати. Просто слово, вимовлене після довгого мовчання, мало ввійти в мене цілком.
— Так, — сказав я нарешті. — Це я. Пробач, що так довго.
Данило не заплакав. Я знав, що не заплаче. Є люди, які в потрясінні не плачуть, а замовкають. У тій тиші було все: злість, полегшення, недовіра, дитяча надія, дорослий біль.
— Ти живий? — спитав він.
— Живий.
Знову тиша. Потім він сказав:
— Я знав.
— Я знаю, що ти знав.
Ми говорили близько сорока хвилин. Не про все. Про все одразу неможливо. Наприкінці він спитав:
— Коли все закінчиться, ти розкажеш мені, як це було? Все?
— Усе, що зможу.
— Добре.
Розмова закінчилася, але після неї в мені довго стояла тиша, уже інша — не тюремна, не обережна, а та, що з’являється, коли людина вперше за довгий час чує своє місце в чиємусь житті. Я поклав телефон на стіл не відразу. Тримав його в руці, ніби зв’язок міг обірватися, якщо відпустити надто швидко. Куратор не обертався від вікна. Він розумів, що такі хвилини не потребують свідків, навіть якщо свідки стоять у тій самій кімнаті…
