Пес насторожився. Його вуха підвелися, тіло напружилося, а передня лапа на мить завмерла над землею. Арчі довго дивився на згорток, чекаючи нового руху. Ковдра залишалася нерухомою, і все ж він був певен, що йому не привиділося.
Він зробив крок, зупинився, потім підійшов трохи ближче. Від тканини йшов людський запах, а все, що було пов’язане з людьми, вимагало обережності. Однак цей запах відрізнявся від тих, які Арчі звик відчувати на вулицях. Він був незвично слабким, майже невловним, ніби належав істоті, якій ледве ставало сил дихати.
Арчі витягнув шию й торкнувся ковдри вологим носом. Під тканиною щось заворушилося. Рух був настільки слабким, що пес радше відчув його, ніж побачив. Він відсахнувся на пів кроку, але не втік. Цікавість змішалася з тривогою, якої Арчі раніше не відчував біля сміттєвих баків.
Арчі не розумів, кого знайшов. Він знав лише, що всередині є крихітна жива істота. Від неї не йшло загрози; навпаки, усе в цьому слабкому запаху й майже непомітному русі свідчило про цілковиту безпорадність. Інстинкт підказував псові просту річ: якщо залишити знахідку біля холодної стіни, вона не переживе цього ранку…
