Автоматичні двері лікарні розчинилися на третій день. Артем вийшов, мружачись від яскравого світла. Руки забинтовані, на обличчі пов’язка.
Голос іще був хрипкий, дихання важке. Надія поруч, тримала його сумку. Лікар попереджав: місяць уникати фізичних навантажень.
Легені відновлюються повільно. Їх зустрів натовп. Журналісти.
Чоловік двадцять. Камери, мікрофони, спалахи. «Артеме! Розкажіть, як ви наважилися зайти в палаючий будинок? Вважаєте себе героєм? Що відчували, коли виносили дітей?» Артем завмер.
Опустив голову, закрив обличчя вільною рукою. «Відійдіть!» Надія ступила вперед, затулила його собою. «Йому потрібен спокій».
Пробилися до таксі. Артем забрався на заднє сидіння, стиснув руки в кулаки. Ненавидів увагу.
Завжди ненавидів. Удома ввімкнув телевізор. Новини.
Його фотографія на екрані. Заголовок: «Герой із важким минулим урятував трьох дітей».
Артем вимкнув телевізор, сів на диван і закрив обличчя руками.
За тиждень у двері подзвонили.
Надія відчинила. На порозі молода пара з квітами. «Ми батьки дітей, яких урятував Артем», — сказав чоловік років 35, голос тремтів.
«Можна?» Артем вийшов із кімнати. Батьки побачили його, і Наталя відразу заплакала. «Ви повернули нам дітей», — схлипувала вона, витираючи сльози.
«Ми були в сусідів на тому ж поверсі, — додав її чоловік Юрій, дивлячись у підлогу. — Коли відчули дим і повернулися, вхід уже відрізало вогнем. Я намагався зайти, але не зміг. Обпік руки». Він показав забинтовані долоні. «Потім побіг по допомогу, дзвонив пожежникам. Але ви опинилися поруч раніше».
«Ви прийшли першим, — Наталя не могла зупинитися. — Якби не ви… Я просто…»
«Зробив, що треба», — пробурмотів Артем, відвертаючись. Юрій дістав конверт із кишені. «Візьміть, будь ласка», — простягнув він.
«Це не оплата, просто…» «Не треба». Артем відсахнувся різко. «Мені не потрібні гроші».
Юрій прибрав конверт. Дістав візитівку. «Якщо щось знадобиться. Що завгодно. Дзвоніть». Він поклав візитівку на стіл. Вони пішли.
Артем повернувся до кімнати, не глянувши на візитівку.
За кілька днів адміністрація міста надіслала офіційне запрошення на церемонію нагородження. «Ти маєш піти, — сказала Надія, показуючи листа. — Це важливо. Люди повинні знати про такі вчинки». «Не хочу». Артем дивився у вікно. «Артеме…» Надія підійшла й узяла його за плече.
«Будь ласка». Він зітхнув. Кивнув.
Надія купила йому костюм. Єдиний. Артем одягнув його неохоче, смикаючи комір сорочки.
Зала адміністрації була повна. Чоловік триста. Чиновники, журналісти, звичайні люди.
Усі дивилися на нього. Голова міста, чоловік років шістдесяти з урочистим обличчям, вручив Артемові пам’ятну медаль за порятунок дітей.
«Скажіть кілька слів», — попросив голова, простягаючи мікрофон. Артем стояв мовчки.
Дивився на залу. Усі чекали. «Дякую», — видушив нарешті й відійшов від мікрофона.
Зала вибухнула оплесками. Артем хотів провалитися крізь землю. Спустився зі сцени, сів на своє місце.
Стискав руки під столом. Після церемонії Артем повернувся до Надії: поки відновлювався, жив у неї. Увечері у двері подзвонили.
На порозі стояла Оксана з букетом квітів. За нею чекали Павло й ще кілька сусідів.
«Артеме, — заговорила Оксана тремтячим голосом. — Пробач мені. Я тоді кричала на тебе, говорила жахливі речі, збирала підписи. Ми помилялися». Артем мовчав, дивлячись повз неї. «Ти врятував дітей. Ти не вовченя. Ти герой».
«Я просто Артем», — кинув він і відвернувся. Павло простягнув йому руку. «Молодець, хлопче. Пишаюся тобою».
Артем не потис простягнутої руки, тільки кивнув. Надія зачинила двері й подивилася на сина. Розуміла: для нього все це не тріумф. Це тортури…
