Артем перевернув його на спину й згадав уроки першої допомоги. Почав реанімацію, чергуючи штучне дихання з натисканнями на грудну клітку.
Не зупинявся. Повторив ще раз.
Малюк закашлявся. Розплющив очі. Заплакав.
Артем відкотився вбік, ліг на спину. Руки тремтіли. Легені горіли.
Не міг вдихнути. Голова паморочилася. У горлі металевий присмак.
Пожежна машина під’їхала за п’ять хвилин. Сирена різала ніч. Пожежники вискочили, розкотили шланги, почали гасити.
Швидка приїхала слідом. Лікарі підбігли до дітей, оглянули, понесли до машини. Сусіди повискакували з будинків.
Оточили Артема, хтось простягнув пляшку води. Він пив жадібно, кашляв із кров’ю. Старший хлопчик, якого вже вантажили в швидку, обернувся.
Вирвався з рук санітара, підбіг до Артема. «Дякую, дядьку», — прохрипів він, хапаючи Артема за руку. «Дякую».
Артем кивнув. Говорити не міг. Горло обпалене димом.
Кожен вдих — як поріз лезом. Поліцейські підійшли, ставили запитання. Хтось із сусідів знімав на телефон, камера блимала спалахами.
Санітар присів поруч з Артемом і посвятив ліхтариком йому в очі. «Схоже на отруєння чадним газом, — сказав він колезі. — Можливе ушкодження дихальних шляхів. Потрібна госпіталізація».
«Я в порядку», — прохрипів Артем, намагаючись підвестися.
«Ні, не в порядку». Санітар притримав його за плече. «Вам до лікарні. Зараз». Артем не пручався.
Не було сил. Підвівся насилу, пішов до швидкої, тримаючись за стіну будинку. У лікарні пахло хлоркою й йодом.
Медсестра обробляла опіки, Артем терпів мовчки. Стискав зуби, але не видав ні звуку. Тільки болісно кашляв.
Лікар, чоловік років сорока з втомленим обличчям, оглядав його й хитав головою. «Отруєння чадним газом середньої тяжкості, подразнення дихальних шляхів і поверхневі опіки», — сказав він, слухаючи легені стетоскопом.
«Кілька днів доведеться провести в стаціонарі. Пощастило, що ви встигли вибратися назовні. Ще хвилина в тій квартирі — і могли б не вийти».
Артем мовчав. Просто дивився в стелю. Дихав важко, зі свистом.
«Зараз поставимо крапельницю, дамо кисень». Лікар кивнув медсестрі. «Лежатимете спокійно». Легені відновлюються повільно.
Місяць жодних фізичних навантажень. Коли медсестра закінчила ставити крапельницю, Артем попросив: «Дайте телефон».
Йому принесли куртку. Артем дістав телефон, набрав номер тремтячими пальцями. Надія підняла слухавку після другого гудка.
«Артем?» Голос був сонний, переляканий. «Що сталося?» «Усе нормально», — прохрипів він захриплим голосом, закашлявся. «Просто в лікарні».
«У якій лікарні?» Вона вже не спала. «Що з тобою?» «Була пожежа». Артем кашлянув у кулак. «Я в порядку».
«Опіки невеликі». Говорити важко. «Я їду». У слухавці вже було чути, як Надія одягається, шарудить одягом.
«Не треба, вже ніч», — почав Артем. «Яка лікарня?» — перебила вона твердо.
Артем назвав лікарню. Надія вже поклала слухавку. За сорок хвилин вона влетіла до приймального покою.
Волосся розтріпане, куртка застібнута криво. «Мельник Артем, де він?» — спитала вона чергову медсестру, хапаючись за край стійки. «Другий поверх, палата 7». Медсестра показала на сходи.
Надія побігла. Піднялася, розчинила двері палати. Артем лежав на ліжку під крапельницею, киснева маска на обличчі.
Кисті були перебинтовані, на щоці червонів опік. Надія завмерла у дверях.
Дивилася на нього. Серце стискалося так, що боляче було дихати. «Мамо!» Артем зняв маску, спробував сісти.
«Усе добре, правда?» Надія підійшла. Обійняла його обережно, боячись зачепити опіки. Притулилася обличчям до його плеча.
Плакала. Не могла зупинитися. «Не плач», — незграбно пробурмотів Артем, обережно гладячи її по спині.
«Я ж живий!» Лікар увійшов, подивився на них, втомлено усміхнувся. «Ваш син — герой!» — сказав він Надії. «Урятував трьох дітей! Витяг їх із вогню».
Надія підвела голову, подивилася на Артема. Він відвів очі, дивився в підлогу. «Я просто… зробив, що треба», — пробурмотів він.
Надія обійняла його міцніше. Плакала й усміхалася водночас. Її хлопчик. Її вовченя. Урятував трьох дітей. За вікном починало світати.
Місто прокидалося. А десь уже починали передавати новину. До ранку вся вулиця знала.
До обіду все місто. А за день його обличчя було на перших шпальтах газет. Але те, що сталося далі, Артем не очікував…
