Увечері на кухні Артем сидів похмурий. Дивився в стіл, не торкнувшись їжі. «Ти злишся?» — спитала Надія, сідаючи навпроти.
«Не злюся». Він похитав головою. «Утомився».
Мовчали. За вікном стемніло. Увімкнувся вуличний ліхтар.
«Я не герой», — промовив Артем тихо, не підводячи очей. «Я просто не міг інакше».
«Чому?» Надія поклала руку на стіл, ближче до його руки. Артем мовчав довго. Потім зітхнув.
«Пам’ятаю, як мене кинули, — сказав він повільно, дивлячись у стіл. — Як страшно було самому в лісі. Темно, холодно. Нікого». Голос став тихішим.
«Коли почув тих дітей у вогні, подумав: вони такі самі. Перелякані. Самі. Я не міг їх покинути». Надія встала, підійшла, обійняла його зі спини. Притулилася щокою до його плеча…
