баба — наш медик. Хто хворий, вона допоможе.
Але хто спробує зайвого, я особисто розпорю від пупа до горла. Усім ясно?» — звернувся він до арештантів.
У вагоні схвально загуло. Навіть ті, хто хвилину тому дивився на Ганну як вовки на вівцю, тепер бачили в ній щось інше. Вона стала не жертвою, а корисною функцією в цьому вагоні смерті.
Ніч опустилася на поїзд, але у вагоні номер сім ніхто не спав. Усі чекали, що буде далі. Перша ніч була найстрашнішою.
Ганна сиділа у відведеному їй кутку, притулившись спиною до холодної стіни вагона. Костиль улаштувався поруч, на нижніх нарах. Він не спав, вартував.
У вагоні було темно, тільки місячне світло пробивалося крізь маленьке, загратоване вікно під стелею. «Не спиш?» — тихо спитав Костиль. «Ні», — відповіла вона.
«І правильно, перші три ночі не спи, потім звикнеш». «Чому ви це робите? Захищаєте мене?» — повисла довга пауза.
Ззовні стукали колеса, рівно, монотонно. Хтось кашляв у дальньому кутку, хтось марив уві сні. «У мене донька була, твого віку приблизно», — почав злодій.
«Забрали в юності, разом із чоловіком. Казали, вороги держави, вона вчителькою була, як ти». «Я не вчителька, в конторі працювала», — поправила Ганна.
«Усе одно, освічена жінка, таких зараз косять, як пшеницю». У темряві почувся шерех, хтось повільно пробирався до їхнього кутка. Костиль навіть не ворухнувся, тільки голосно сказав: «Ще крок, і ти труп, рудий, повертайся на місце».
Кроки зупинилися, потім віддалилися. Костиль продовжив, ніби нічого не сталося: «У цьому вагоні сидить сто дев’яносто вісім мужиків». «П’ятдесят злодіїв, чоловік тридцять політичних, решта — побутовики».
«У кожного своя правда, свої поняття, але всі вони мужики, а мужик без баби довго — це звір». «І що мені робити?» — спитала Ганна. «Стати незамінною, щоб кожен розумів: жива ти цінніша, ніж використана».
«Ти сказала, що можеш лікувати, це добре, але мало». На світанку до вагона прийшов конвой. Двоє солдатів із гвинтівками й сержант принесли пайок: чорний хліб, в’ялену рибу, окріп.
Сержант окинув поглядом вагон, побачив Ганну в кутку й усміхнувся. «Ну що, політична, як нічка минула, не образили?» Костиль підвівся й підійшов до ґрат.
«Передай своєму начальнику: баба під моїм захистом. Якщо він хоче, щоб вона здохла, то хай сам прийде й уб’є, а так не дочекається». Сержант сплюнув.
«Побачимо, скільки твій захист протримається, каліко», — хмикнув він. Після відходу конвою почалася роздача пайка. Це був окремий ритуал зі своїми законами.
Злодії ділили все між собою, потім давали політичним і побутовикам те, що залишиться. Ганні Костиль виділив частину свого пайка: «Їж, сили потрібні». Вона жувала черствий хліб, запиваючи теплою водою, яку називали чаєм.
Навколо йшло звичайне вагонне життя. Хтось грав у карти, намальовані вугіллям на картоні, хтось точив заточки, хтось просто лежав, економлячи сили. До полудня до неї підійшов чоловік інтелігентного вигляду, в окулярах з одним розбитим склом і сивою бородою.
«Пробачте, я професор Воронцов, історик. Чув, ви допомагаєте хворим», — почав він. «Чим зможу?» — відгукнулася Ганна.
«У мене товариш, тобто сусід по нарах. Третій день гарячка, марить.
Може, подивитеся?» — попросив чоловік. Ганна пішла за професором.
У дальньому кутку на верхніх нарах лежав молодий хлопець років двадцяти п’яти. Він увесь палав. Вона торкнулася чола — вогонь, це тиф або щось подібне.
Треба було збити температуру, але нічим. Хіба що водою, відро з якою вона помітила поблизу. Вона зняла з себе кофту, намочила й поклала на лоб хворому.
Щопівгодини вона змочувала тканину й поїла його. Маленькими ковтками, але постійно. Професор дивився на неї зі здивуванням: «Ви медик?»
