— прямо спитав я. Батько прибрав руки від обличчя далеко не відразу. — Сто вісімдесят тисяч.
— З їхніми відсотками, може, набігло вже понад двісті. Я розуміюче кивнув. Сума була великою, але не такою, через яку віддають життя.
Вони прийшли саме по землю, бо вона коштувала дорожче. А людина перед ними здавалася їм остаточно зламаною. — Гаразд, — сказав я цілком спокійно.
— Тепер уважно слухай мене. Завтра ти з ними сам на сам не говориш. У двір без мене не виходиш.
— І більше жодного паперу до рук не береш, узагалі жодного. Батько дивився на мене довго й пильно. Наче тільки тепер починав вірити, що я вдома.
Потім він повільно й покірно кивнув. За вікном уже сутеніло, ховаючи старий двір. У цьому домі вперше за день з’явився лад, а з рештою ми мали розібратися до ранку.
Ніч опустилася на село зовсім непомітно. Тьмяне сіре світло розчинилося, лишивши у шибці тільки відбиття лампи. Батько підвівся, клацнув вимикачем, і кухня відразу стала затишнішою.
Жовте світло лягло на старий буфет і попільничку з недопалками. Воно освітило зім’яті квитанції й теку з документами. Усе в цьому домі говорило про затяжну й тиху біду.
Батько довго й напружено мовчав. Потім підійшов до вікна, трохи відсунув фіранку й одразу відпустив. Наче навіть дивитися на вечірню вулицю йому було важко.
— Вони давно вже тут крутяться, — сказав він, не обертаючись. — Не тільки до мене з погрозами їздять. Майже по всій нашій вулиці відмітилися.
— У кого трактор старий, у кого ліс на продаж. Вони швидко знаходять у людей слабке місце. Я сидів за столом і уважно слухав.
— І всі терплять і мовчать, а що їм іще казати? Спочатку місцеві чоловіки ще намагалися шуміти. Хтось лаявся, хтось погрожував піти в поліцію.
— Потім зрозуміли, що після цього стає тільки гірше. До одних уночі приїжджали, іншим шибки били. Третім натякали так, що й без зайвих слів усе було ясно.
— Люди в нас не боягузи, просто кожен виживає як може. Коли знаєш, що допомоги чекати нізвідки, бережеш рештки. Він знову сів і втомлено потер долонями обличчя.
— Місцевий інспектор теж приїжджав кілька разів. Стояв біля воріт, розмовляв, розуміюче кивав. Тільки користі з його візитів жодної не було.
— За день усе починалося знову, тільки вже жорсткіше. Після цього люди в селі й притихли. За вікном неголосно загавкав собака, десь далі відповів інший.
Село не спало, а просто робило вигляд. Я підійшов до дверей, відчинив їх і вийшов на ґанок. Нічне повітря було по-справжньому сире й прохолодне.
У двох будинках навпроти ще несміливо горіло світло. В одному ворухнулася фіранка й одразу завмерла. Люди стежили за нашим двором дуже обережно.
Вони чекали, що завтра знову може спалахнути чужа біда. — Вони вранці повернуться не самі, — тихо сказав батько за спиною. — Лисий привезе тих, хто звик закінчувати все швидко.
Я повільно повернувся до нього. — Ти їх знаєш?
