— Подумай своєю головою. Завтра ми приїдемо вже не розмовляти. Двигун потужно рикнув, машина здала назад і важко розвернулася біля воріт.
Вона покотилася вулицею, здіймаючи сухий пил. Я дивився їй услід, доки чорний кузов не зник за поворотом. Лише після цього двір знову став схожим на наш.
Але цей спокій тривав недовго. Тиша тепер була настороженою, ніби сама земля чекала продовження. За парканом хтось поспіхом причинив вікно.
У сусідів рипнула хвіртка й одразу стихла. Люди все чули, і, можливо, навіть не вперше. Просто до сьогодні ніхто не наважувався стати впоперек бандитам.
Батько так і лишився стояти біля старого столу. Плечі в нього безвольно опустилися. У цю мить він був не схожий на людину, що будує плани.
Він виглядав так, ніби разом із цією машиною з двору винесли рештки його сил. — Сашо, — тихо й винувато сказав він. Я підняв сумку із землі й поставив її на ґанок.
— Ходімо в дім, — відповів я. Він кивнув не відразу, збираючись із думками. Потім повільно піднявся сходами, тримаючись за перила.
Усередині пахло старим деревом, холодним попелом і прокуреним повітрям. На столі під вікном стояла чашка з давно вистиглим чаєм. Поруч лежала зім’ята пачка дешевих цигарок і переповнена попільничка.
Там само лежало кілька зім’ятих квитанцій, притиснутих сільничкою від протягу. Я лише ковзнув по них поглядом і відразу все зрозумів. Уся ця важка ситуація тягнулася не один день.
Батько сів важко, незграбно, як людина, яка не спала багато ночей. Кілька секунд він просто дивився в стільницю. Потім було потягнувся до цигарок, але передумав.
— Я хотів сказати тобі раніше, — промовив він нарешті, не підводячи очей. — Не раз хотів, коли тільки почав влазити в борги. Потім зрозумів, що вже сам не виберуся.
— Потім стало соромно настільки, що легше було мовчати. Він урвався, важко ковтнув і тільки після цього продовжив. — Спочатку все здавалося невинною дрібницею.
— Сів із мужиками в карти, думав, зіграю раз чи два. Потім крупно програв і захотів швидко повернути своє. Позичив трохи, щоб відбитися, потім ще.
— А далі вже не грав, а просто затикав одну діру іншою. Вони це швидко зрозуміли, такі стерв’ятники завжди розуміють. Він коротко всміхнувся, але в цій усмішці не було радості.
— Підсунули папір, сказали, що це формальність. Я тоді вже сам не тямив до ладу й підписав. Навіть читати як слід не став.
— Думав, встигну дістати гроші, поки тебе немає. Щоб ти повернувся, і нічого цього вже не було. Я мовчав, уважно слухаючи його сповідь.
Слів було надто багато, але жодне зараз не допомогло б. Батько нарешті підвів на мене свої червоні, втомлені очі. Він ніби постарів не за роки, а за останні місяці.
— Я землю не хотів віддавати, — сказав він тихіше. — Усе інше віддав би: машину, сарай, інструмент. Але тільки не цю ділянку.
— Я її для тебе дбайливо тримав. Думав, там дім поставимо, щоб у тебе було своє життя. А вийшло так, що сам ледь усе не поховав.
Останні слова він вимовив зовсім глухо. Потім закрив обличчя мозолястими долонями й завмер. Він не заплакав, просто сидів, згорбившись від тягаря провини.
У цій тиші я раптом зрозумів головне. Річ уже була не тільки в самому боргу. Ці люди давно живилися його страхом і слабкістю.
Вони приїжджали й дивилися, наскільки глибоко можна зайти. Отже, вони були певні, що тут їм ніхто не відповість. Я повільно сів навпроти нього.
— Скільки?
