— Доктор Ірина виконувала свою роботу чесно. Без неї я б зараз не стояв перед вами.
— Ніхто не заперечує її заслуг, — спокійно відповів Надір. — Але закон є закон. Якщо між лікарем і пацієнтом виникає особистий зв’язок, це порушує клятву й ставить під сумнів ваш стан.
— Особистий зв’язок? — холодно перепитав Карім. — У тебе є докази?
— Чутки, господарю, — сказав радник. — Вони вже вийшли за межі палацу. Люди кажуть, що шейх утратив розум через жінку.
Тиша стала нестерпною. Ірина відчувала, як усередині все руйнується.
— Рада постановила, — промовив старший радник. — До з’ясування обставин доктор Ірина відсторонюється від обов’язків і має покинути палац.
— Ні, — сказав Карім.
Але його голос потонув у гулі радників.
— Рішення ухвалено, господарю, — твердо промовив Надір. — Заради вашого ж блага.
Коли засідання закінчилося, Ірина стояла в коридорі, наче в тумані. Лейла підійшла й поклала руку їй на плече.
— Пробачте, докторе. Я намагалася, але рішення остаточне.
— Я повинна поговорити з ним.
— Не зараз. Його ізолювали. Рада боїться, що він спробує чинити опір.
— Вони не мають права.
— Тут право в тих, у кого влада, — тихо сказала Лейла.
У Ірини защипало в очах.
— Я не хотіла нічого поганого. Я просто хотіла, щоб він жив.
— Він живий завдяки вам, — відповіла Лейла. — Можливо, це головне.
Слуги мовчки збирали її речі. Кожен крок коридором віддавався болем. Усе, що здавалося початком нового життя, руйнувалося швидко й холодно, як картковий будиночок.
Перед вильотом Лейла вручила їй конверт.
— Це лист від нього. Я ледве встигла передати через охорону.
Руки Ірини тремтіли, коли вона розкрила конверт.
«Ірино. Якщо ти читаєш це, значить, я не зміг захистити тебе. Пробач. Вони хочуть відібрати в мене те, що повернуло мені життя. Але знай: я не дозволю правді померти. Чекай на мене. Карім».
Ірина притиснула листа до грудей. Сльози котилися по обличчю, але в них не було слабкості. Лише кохання й рішучість.
Пізня ніч. Аеропорт. Вогні злітної смуги тремтіли в гарячому повітрі. Ірина стояла біля стійки реєстрації, стискаючи квиток. Позаду лишилися золото, мармур і тиша палацу. Попереду була невідомість.
— Докторе, — сказав працівник аеропорту. — Ваш рейс за двадцять хвилин.
Вона кивнула.
«Отже, все», — подумала вона.
Але десь глибоко всередині знала: їхня історія ще не закінчена. Там, за стінами палацу, людина, яку весь світ вважав проклятою, вперше боролася не з болем, а із системою. Заради неї.
Аеропорт був повен світла, голосів і шуму. Але Ірині здавалося, ніби вона йде крізь воду. Кожен крок віддавався болем не в тілі — у душі. Вона не дивилася довкола. У голові звучали слова з листа: «Чекай на мене».
Але чекати здавалося безглуздим. Влада сильніша за почуття. Вона знала: йому не дозволять прийти.
Вона сіла в залі очікування, поставила валізу біля ніг. Люди довкола сміялися, розмовляли, гортали телефони. А всередині в неї була порожнеча. Телефон тремтів у руці. Хотілося зателефонувати Лейлі, дізнатися хоч щось. Але Ірина не наважувалася.
На табло загорілося: «Посадка почнеться за 15 хвилин».
— Усе, — прошепотіла вона. — Це кінець…
