Тим часом у палаці панував хаос. Карім, дізнавшись, що Ірину вже везуть до аеропорту, зірвав засідання ради.
— Ви не маєте права тримати мене під замком! — його голос гримів, як гроза.
— Господарю, ви ще не відновилися, — почав Надір.
Карім ударив долонею по столу.
— Мовчи. Я втомився, брате. Втомився від ваших ігор.
— Ти не можеш!
— Можу. І зроблю.
Він скинув білу накидку й ступив до дверей. Охорона спробувала перегородити шлях, але шейх кинув:
— Спробуйте зупинити мене — і покинете цей палац разом із радою.
Він вийшов назовні, вперше за довгі місяці відчуваючи, що живе. Вітер обпікав обличчя, серце калатало. Але це був не біль. Це була свобода.
Коли Ірина вже підійшла до стійки посадки, гучний шум змусив людей озирнутися. До аеропорту, порушуючи всі правила, під’їхав кортеж. Натовп завмер, телефони піднялися вгору, камери замерехтіли.
З машини вийшов він — шейх Карім Аль-Мансур. Без почту, без звичної урочистості, у простому білому вбранні. Він ішов швидко й рішуче. Натовп розступався перед ним, ніби сама доля звільняла дорогу.
— Каріме… — видихнула Ірина, не вірячи очам.
Він побачив її, і все довкола ніби зникло. Світ звузився до однієї точки — жінки зі світлими очима, в яких відбивалося його життя.
Він підійшов і зупинився за крок від неї.
— Ти збиралася піти, не попрощавшись?
— Мені не залишили вибору, — прошепотіла вона. — Рада…
— Начхати на раду, — голосно сказав він. — Нехай увесь світ дізнається: я не дозволю відібрати в мене ту, хто врятувала мене від смерті.
Люди довкола завмерли. Камери були спрямовані на них.
— Каріме, не треба, — спробувала зупинити його Ірина.
— Треба, — твердо сказав він. — Усе, що я приховував, більше не має сенсу.
Він узяв її за руку.
— Я кохав Ясміну. Але її більше немає. А ти тут. Ти навчила мене дихати, жити, відчувати. Ти стала моїм повітрям, Ірино.
Її очі наповнилися слізьми.
— Каріме, це неможливо.
— Усе можливо, поки серце б’ється.
Він опустився на одне коліно просто посеред зали вильоту, під спалахами камер.
— Ірино Орлова, — голосно промовив він, — виходь за мене.
Натовп ахнув. Хтось почав знімати, хтось аплодував, хтось просто стояв із розкритим ротом. Ірина не могла вдихнути.
— Я… Це божевілля.
— Тоді нехай увесь світ дізнається, що я збожеволів. Але з тобою.
Він дивився їй в очі, і вона зрозуміла: це не порив, не вистава, не бунт проти ради. Це правда. Відкрита, без захисту, як перший вдих після довгої хвороби.
Вона ступила до нього й торкнулася його обличчя.
— Так, Каріме. Так…
