— Він відмовився приймати ліки. А коли я нагадала про призначення, сказав, що більше не потребує іноземної няньки.
— Чудово, — сухо сказала Ірина. — Отже, нянька зараз піде й поговорить.
Лейла схопила її за руку.
— Обережно. Сьогодні він зовсім не при собі.
Але Ірина вже йшла коридором, відчуваючи всередині крижаний спокій. Той самий, який завжди рятував її на важких змінах, коли паніка могла коштувати людині життя.
Шейх сидів біля вікна, стискаючи склянку з водою. На мармуровій підлозі валялися уламки посуду, довкола блищали краплі.
— Не підходьте, — сказав він, не підводячи голови.
— Якщо я не підійду, хто прибере цей хаос? — спокійно відповіла Ірина.
— Я не потребую турботи!
— А я не потребую дозволу, щоб виконувати свою роботу.
Він різко підвів погляд. В очах спалахнув гнів, але під ним ховалося щось майже дитяче — образа, безсилля, відчай.
— Усі ви однакові. Думаєте, можете рятувати?
— Ні, — м’яко сказала вона. — Я просто не хочу, щоб ви порізали ноги об скло.
Вона підійшла ближче, взяла серветку й почала збирати уламки. Його дихання було важким. Він стежив за кожним її рухом.
— Чому ви не боїтеся мене, Ірино? — раптом запитав він.
— А ви хочете, щоб я боялася?
— Хочу, щоб хоч хтось боявся по-справжньому. Тоді я відчуваю, що ще живий.
Вона зупинилася й випросталася.
— Жити за рахунок чужого страху — погані ліки.
Він примружився.
— А ви вмієте лікувати душу, докторе?
— Я вмію слухати. Іноді цього досить.
Шейх відвернувся.
— Мені не потрібен жаль.
— Його й немає. Є співчуття. Це різні речі.
Він коротко, гірко розсміявся.
— Ви впевнені, що розумієте, куди потрапили? Цей дім — не лікарня. Це в’язниця. Просто стіни тут вкриті золотом.
— Будь-яка в’язниця спершу з’являється всередині людини, — тихо сказала Ірина.
Він на мить заплющив очі.
— Ідіть, докторе.
— Ні.
Він різко підвівся.
— Я сказав, ідіть!
Ірина ступила ближче, підвівши голову.
— А я сказала — ні.
Тиша вдарила по вухах. Вітер із саду ворухнув фіранки, сонячне світло лягло на її обличчя. Шейх дивився на неї кілька довгих секунд. Потім ніби втомився й сів назад.
— Ви вперта. Але чесна. — Він махнув рукою. — Робіть що хочете. Тільки залиште мене в спокої.
Удень після огляду Ірина вийшла в сад. Слуги перешіптувалися, думаючи, що вона не чує.
— Нова медсестра не протримається й тижня.
— Шейх знову в люті.
Але замість страху Ірина відчувала жаль. Надвечір вона принесла йому чашку трав’яного настою. Він сидів біля фонтану, де вода сріблилася в місячному світлі.
— Що це? — запитав він, не підводячи погляду.
— Заспокійливий збір. Без хімії.
— Думаєте, трава мене заспокоїть?
— Від жінки з характером ви вже заспокоїлися, — усміхнулася вона.
Він подивився на неї, і в кутиках його губ майнула ледь помітна усмішка.
— Вам варто остерігатися власної сміливості.
— Пізно. Я її не лікую.
Він узяв чашку, відпив.
— Знаєте, докторе, ви вже порушили три правила палацу.
— Уже?
