Учора одна іноземна доглядальниця сказала, що чула мої крики. Ви теж чули, докторе?
Ірина мовчала.
— Чули? — повторив він тихіше, небезпечніше.
— Так, — спокійно відповіла вона. — І в цьому немає сорому. Страшно не кричати. Страшно все життя ховатися від болю.
Його рука сильніше стиснула тростину.
— Якби ви знали, від чого я ховаюся, ви б пішли першою.
— Спробуйте розповісти. Можливо, я якраз залишуся.
Він різко відвернувся.
— Вільні.
— Ні, — сказала Ірина. — Я не піду, доки не закінчу огляд.
Він завмер. Потім промовив майже пошепки:
— Ви навіть не розумієте, з ким граєтеся.
— А ви? — Ірина ледь усміхнулася. — Як давно ви взагалі грали?
Він обернувся. В очах майнуло здивування. А потім він раптом розсміявся. Сміх був глибокий, справжній, незвичний. Лейла, що стояла біля дверей, ледь не впустила тацю. Вона не чула сміху шейха багато років.
— Добре, докторе, — сказав він, сідаючи назад у крісло. — Нехай буде по-вашому. Сьогодні ви виграли.
Ірина опустила погляд, приховуючи усмішку.
— Я не гралася.
— Ось і погано, — відповів він. — Гра робить життя цікавішим.
Коли вона вийшла з кімнати, у неї тремтіли коліна. Не від страху, а від сили, яка йшла від нього. Така людина могла знищити будь-кого. Або врятувати, якщо сама цього захоче.
Лейла чекала в коридорі.
— Ви зробили неможливе, — сказала вона. — Він сміявся.
— Отже, ще не все втрачено, — тихо відповіла Ірина.
І вперше за довгий час вона усміхнулася не з ввічливості, а від відчуття, що всередині ворухнулося щось важливе. Не просто професійний азарт. Щось інше — тепле, небезпечне, живе.
Ранок почався з тривоги. Лейла влетіла до кімнати Ірини без стуку, схвильована так, як раніше Ірина її не бачила.
— Господар у люті! Він вигнав кухаря й погрожує звільнити половину персоналу.
Ірина схопилася, накидаючи халат.
— Що сталося?
