— умовляв її Матвій. — Я ж не на погибель тебе везу. У матері буде добре. Тільки там не шкодь.
Марта не слухала. Вона впиралася лапами, виверталася, дивилася на дім так, ніби її відривали від найважливішого.
— Перестань. У мене ще справ повно, я не можу цілий день із тобою панькатися.
Насилу він усе-таки всадовив її в салон. Але й там вона продовжувала гавкати, метатися, битися об сидіння.
— Мені самому неприємно, чуєш? — не витримав Матвій. — Але ти не даєш нам жити. Ніна хвора, їй потрібен сон.
Після цих слів Марта раптом замовкла.
— Не ображайся. Так треба.
Матвій відвіз її до матері, пояснив ситуацію, попросив доглянути. Пообіцяв, що пізніше, коли все налагодиться, вони спробують забрати собаку назад. Зараз, сказав він, важливіше здоров’я Ніни.
Коли він від’їжджав, Марта зірвалася й довго бігла за машиною. Спершу зовсім поруч, потім усе більше відставала, аж поки нарешті не зупинилася посеред дороги.
— Серце крається, — тихо сказав Матвій, дивлячись у дзеркало.
День після цього минув тьмяно. Ніна майже не розмовляла. Матвій раз у раз виходив із хати, щоб покурити.
— Знаєш, — кинула вона одного разу, не підводячи очей, — якщо вже куриш, хоч іди подалі. Прогуляйся. Може, хоч якась користь буде.
— Гаразд, — коротко відповів він і пішов куди очі дивляться.
Уночі Ніна випила снодійне й заснула. Мишко тихо спав у дитячій. У домі нарешті стояла тиша.
Здавалося б, саме час заснути й Матвієві, але сон не йшов. Він крутився, слухав власне дихання й думав про сигарети. Хотілося вийти, викурити одну. Лише одну. Останню.
— Я ж обіцяв кинути, — думав він. — Що зі мною не так?
