Життя без прикрасВ однокімнатній квартирі Ірини тим часом пахло гречкою й фабричною хлоркою. Синові після басейну залишили вечерю: на столі з клейонкою одна тарілка була накрита іншою. Ірина стояла біля вікна, долонею торкаючись холодного скла. Із суботи її не полишало важке передчуття біди.
«Мости світу» й далі стояли на підвіконні. Першого ж вечора Андрій вийняв деталі, зібрав один прогін, потім прибрав усе назад. Тепер щодня проходив біля коробки, ніби вітався.
Два короткі натискання дзвінка. Так дзвонив лише батько. Ірина замружилася, набрала повітря й відчинила. Темне драпове пальто, сірий шарф, капелюх. Василь Степанович увійшов зі звичним виглядом господаря, зазирнув у кімнату й переконався, що онука немає.
— На плаванні.
Він не питав.
— Через годину повернеться, — тихо відповіла Ірина, не запрошуючи пройти далі.
— За годину дорослим людям вистачить часу порозумітися.
Він однаково попрямував на кухню. Вибрав табурет біля вікна — той, на якому сидів іще в її шкільні роки, — і поклав долоні на коліна, наче на зборах. Дочка залишилася стояти біля одвірка.
— Знаю про його суботній візит, — сказав Бондар, спокійно дивлячись у куток. — Старі знайомі дещо повідомляють.
— Ти стежиш за мною.
— Дбаю про тебе.
— Це не те саме.
Він повернув голову. Так колись через службовий стіл дивився на підлеглих.
— Іро, не роби дурниць. Не твоя це людина. Дванадцять років тому був не потрібен, тепер теж не знадобиться. У нього столиця, гроші, своє життя. У нас — ця кухня, онук, наше місто. Назад його не впускай.
Вона мовчала. З вулиці долинув скрип тролейбусних дротів. Усередині підіймалося щось гаряче, густе.
— Ти заходиш до мене, — повільно почала Ірина, — сідаєш на мій табурет і вирішуєш, хто мені потрібен. А сам про цю людину нічого не знаєш.
— Мені відомо достатньо.
— Нічого тобі не відомо, тату. Дванадцять років я чужі сходи мию. Ще затемна встаю на фабрику, о п’ятій вечора йду до бенкетної зали, відтираю чужі скатертини. Сина ростила сама. Ні батька йому, ні чоловіка мені. Спершу в чужому місті, потім у найманій кімнаті, потім тут. Нормальної пральної машини немає, Андрієві креслення розкласти ніде. Ти розумієш узагалі, що означають дванадцять років?
Батько не ворухнувся. Лише пальці на коліні ледь стиснулися. Суха біла рука кадровика — усе життя цією рукою він підписував чужі долі.
— Я тебе врятував, — неголосно сказав він.
— Від чого?
— Від нього. Від столиці. Від життя при чужому успіху, де тобі дісталося б місце додатка.
Ірина повільно сіла навпроти й подивилася йому в очі.
— Тату, звідки така впевненість, що він мене покинув? Чому ти твердиш, що він був мені не потрібен? Ти його бачив? Говорив із ним?
Біля скроні в нього сіпнулася жилка — немов вітер торкнув туго натягнуту нитку. І він раптом утомився, як утомлюються старі люди, що надто довго носили в собі один і той самий камінь.
— Казав, — рівно відповів Василь Степанович. — Один раз. У 2014 році.
Для Ірини на кухні все завмерло.
— Що?..
— Я ж не всі роки тільки мовчав. Після пологів, у 2014-му, зателефонував йому. Робочий номер дістав через спільних знайомих. Сказав, що ти заміжня, народила від чоловіка, живеш в іншому місті. У тебе сім’я, ти щаслива, шукати нема чого. Коротко сказав і поклав слухавку.
Підлога під табуретом ніби нахилилася. Ірина зісковзнула вниз, спершу стегном, потім усім тілом. Сіла на холодний лінолеум, притулилася до батареї, обійняла коліна. Батьків голос пробивався крізь шум у вухах, наче крізь товщу води.
— Ти… Ти йому зателефонував…
Голос звучав так, ніби належав не їй.
— Один раз, — уточнив батько, немов число могло щось змінити.
— Один раз… — відгукнулася вона луною.
Ірина дивилася в підлогу. Дванадцять років вона будувала життя без фундаменту. Дізнався й злякався. Молодий був, своя дорога. Так вона пояснювала собі все ночами, а тепер за кожним поясненням стояв батько.
— Іди, — сказала вона, не підводячи голови. — Будь ласка, поки син не прийшов.
— Іро…
— Іди.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.