Галерея стала її світом. «Точка початку» була не просто справою, а вираженням усього, до чого Олеся прийшла після болю. Вона вірила, що мистецтво може не рятувати красиво й миттєво, як у книжках, а лікувати повільно: повертати людині погляд, дихання, здатність розрізняти справжнє й підробку.
Її чуття виявилося рідкісним. Художники, яких вона відкривала, поступово ставали помітними. Їх запрошували на виставки, їхні роботи купували серйозні колекціонери, про галерею писали в культурних журналах. Олеся приймала похвалу спокійно. Вона знала ціну успіху й більше не дозволяла йому перетворюватися на клітку.
Вона навчилася жити сама й не почуватися покинутою. Навколо неї виникла тепла спільнота: художники, музиканти, поети, люди, які приходили не лише на виставки, а й поговорити, посидіти за маленьким столиком із кавою, посперечатися про колір і правду. Олеся була центром цього кола, але не тягла всіх на собі. Це було нове для неї відчуття — бути потрібною, не стаючи зобов’язаною.
На одному з відкриттів до неї підійшов літній інтелігентний чоловік з уважними очима.
— Олеся Андріївно? Мене звати Павло Ілліч. Я давно спостерігаю за вашою галереєю. Ви робите важливу справу.
Він виявився мистецтвознавцем, професором, людиною з м’яким голосом і величезною внутрішньою культурою. Відтоді він став часто заходити. Вони говорили про живопис, про смак, про те, чому одна робота мовчить, а інша зачіпає з першого погляду.
— У вас дивовижне чуття, — сказав він одного разу. — Ви бачите не лише полотно. Ви бачите душу того, хто стояв перед ним.
— Мабуть, тому що я довго вчилася бачити фальш, — відповіла Олеся.
Свою історію вона йому не розповідала. Не зі скритності, а тому, що минуле перестало вимагати свідків. Воно більше не жило в ній раною. Воно стало досвідом — болісним, але вже не кривавим.
Іноді їй снився Назар. Не той загублений чоловік біля порожньої квартири, а колишній — молодий, красивий, який читає вірші під нічним небом. Вона прокидалася з легким смутком і без жалю. Кохала вона тоді не його цілком, а створений нею образ. І коли цей образ розбився, уламки довго різали долоні. Але рани затяглися, і тепер на їхньому місці лишилася чутливість — здатність не брати до рук те, що знову може порізати…
