Людмила Василівна довго говорила про сина: про його досягнення, його характер, його майбутнє. Десь посередині згадала, що це день народження невістки, додала одну чергову фразу й підняла келих за Тараса. Максим виголосив щось невиразне про сім’ю та удачу, ділові партнери були ввічливі й лаконічні. Потім настала черга чоловіка.
Тарас підвівся, взяв келих, усміхнувся тією самою відпрацьованою усмішкою, з якою колись підійшов до неї на діловій вечері. Зала притихла, всі чекали слів чоловіка про дружину. Він засунув руку за піджак, дістав коричневу теку й поклав її на стіл перед Оксаною з виразним, чутним усім звуком.
«Сюрприз, дорога, з днем народження. Це найкращий подарунок, який я можу тобі зробити. Нарешті свобода — для нас обох».
Зала відреагувала не відразу. Спочатку запала тиша — незручна, щільна, з тих, що бувають, коли всі зрозуміли, але ніхто не наважується першим підтвердити розуміння. Потім хтось — Оксана краєм вуха вловила голос Максима — тихо хихикнув, і це стало сигналом. Сміх пішов хвилями: спочатку невпевнений, потім дедалі гучніший.
Людмила Василівна не сміялася — вона усміхалася. Саме так: не сміялася, а усміхалася, стримано, з гідністю, як людина, з чиїх плечей нарешті зняли давній тягар. Марина Гончаренко дивилася вбік, але в кутику її рота теж читалося щось на кшталт задоволення. Оксана не ворухнулася. Вона сиділа рівно, як сиділа весь цей час: спина пряма, руки на столі, келих відставлений.
Вона дивилася на теку, потім перевела погляд на чоловіка. Він стояв із келихом і чекав реакції: імовірно, сліз, або крику, або незграбного вставання й відходу. Вона відкрила теку. Усередині лежала заява про розірвання шлюбу. Підпис Тараса стояв чітко, з розчерком — він явно потренувався.
На заяві вже стояла дата подання до органу реєстрації. Оксана читала уважно, не поспішаючи. Перевірила все, що мала перевірити: правильність зазначених даних, наявність підпису, дату.
Потім дістала зі своєї сумочки тонку ручку із золотим пером, яку мати подарувала їй на 30-річчя, зняла ковпачок і підписала. Сміх у залі став тихішим. Хтось чекав, що вона ридатиме над підписаним папером, але Оксана наділа ковпачок на ручку, закрила теку, поклала її назад на стіл, трохи підштовхнувши в бік чоловіка. Потім подивилася на нього спокійно, без злості, без образи — просто подивилася.
«Дякую за подарунок, Тарасе. Завтра на тебе й усю твою родину теж чекає сюрприз. Боюся, свята у вас не вийде». Вона встала, взяла сумку, підійшла до матері. Галина Іванівна сиділа нерухомо, з обличчям без виразу. Лише пальці трохи сильніше стискали серветку.
Оксана нахилилася до неї й тихо сказала, щоб чула тільки вона: «Усе добре, мамо, їдь додому, я подзвоню. Усе за планом». Потім випросталася, кивнула нікому конкретно, просто залі загалом, і пішла до виходу.
Стук підборів по дерев’яній підлозі лунав рівно й спокійно. Вона не пришвидшувалася, не озиралася. За спиною знову здійнявся шум. Тарас щось говорив голосно, з інтонацією людини, яка хотіла одного ефекту, а отримала зовсім інший.
Людмила Василівна вимовила щось про «нарешті», Максим знову засміявся. Марина Гончаренко взяла Тараса під руку. Оксана вийшла надвір…
