Вона відкрила теку й почала читати. Квітень у столиці — місяць оманливий. Сніг то сходить, то повертається, сонце світить, але не гріє, і в людей після довгої зими з’являється те особливе нетерпіння, з яким чекають чогось певного, не знаючи точно чого.
Оксана любила квітень саме за це — за відчуття накопиченої енергії, яка ще не вихлюпнулася, але вже тисне зсередини. На початку квітня слідчий Ткаченко викликав її на офіційний допит як свідка — не підозрювану, не обвинувачену, а свідка. Це було очікувано й правильно: вона передала документи, і тепер слідству були потрібні її пояснення по суті.
Бондаренко супроводжував її не тому, що вона не могла говорити сама, а тому, що це був правильний порядок речей. Адвокат на допиті свідка — законне право. Ткаченко ставив запитання методично, без зайвої риторики.
Звідки в неї документи? Яким чином було проведено аудит? Чи знала вона про схему виведення коштів у момент її реалізації? Чи брала участь у будь-яких угодах агентства, де були ознаки порушень? Оксана відповідала так само методично. Аудит проводився з її ініціативи в межах аналізу фінансової діяльності колишнього партнера. Про схему виведення вона дізналася з результатів аудиту, вже після фактичних подій.
«У порушеннях я участі не брала. Документи, що підтверджують законність моїх власних операцій, готова надати в повному обсязі». — «Чому ви не повідомили про порушення відразу, щойно виявили їх?» — спитав Ткаченко.
«Тому що мені потрібен був час, щоб переконатися, що я правильно інтерпретую дані. Аудит — це не вирок. Я не слідча».
«Коли в мене з’явилася достатня впевненість, я звернулася до вас разом з адвокатом і в установленому законом порядку». Ткаченко зробив позначку, подивився на неї поверх блокнота. «Ви розуміли, що передача цих матеріалів може завдати шкоди вашому колишньому чоловікові?» — «Я розуміла, що передача цих матеріалів може допомогти людям, які втратили гроші», — відповіла Оксана.
«Це було головним міркуванням». Ткаченко кивнув не схвально, просто фіксуючи відповідь. За годину допит закінчився, Оксана підписала протокол і вийшла в коридор.
«Добре», — сказав Бондаренко, коли вони опинилися надворі. «Я говорила правду, — відповіла вона. — Це не складно».
Кримінальна справа тим часом розгорталася з тією невідворотністю, яка буває лише тоді, коли доказову базу зібрано акуратно й повно. Ткаченко працював швидко за мірками слідчих справ. Матеріали були передані до прокуратури вже у квітні, і прокурор затвердив обвинувальний висновок без істотних зауважень.
Тарасові Савченку було висунуто обвинувачення в шахрайстві в особливо великому розмірі та розтраті з використанням службового становища, додатково — у спробі тиску на свідка. Оксана прочитала копію обвинувального висновку, яку їй передав Бондаренко. Документ займав 42 сторінки.
Вона прочитала його цілком, методично, як завжди читала важливі папери: з олівцем, роблячи позначки на полях. Усе було точно, усе відповідало тому, що вона знала. Максимові висунули обвинувачення у співучасті, але з урахуванням його добровільного зізнання й співпраці зі слідством прокурор клопотав про спрощений розгляд справи.
Це означало, що Максим, визнавши провину, міг розраховувати на м’якше покарання. З огляду на пом’якшувальні обставини — найімовірніше, умовний строк. Людмила Василівна отримала статус підозрюваної в перешкоджанні виконанню судового рішення.
Це було менш тяжке обвинувачення, але достатнє для того, щоб її рахунки були заморожені до закінчення розгляду, а сама вона була зобов’язана з’являтися на допити. Оксана до цих подій не мала прямого стосунку. Механізм працював сам, вона лише дала йому поштовх на початку й забезпечила потрібні матеріали…
