Ткаченко виявився слідчим прискіпливим. Скарга Мельниченка плюс документи, передані Бондаренком, плюс, як з’ясувалося пізніше, ще двоє потерпілих клієнтів, які до того не наважувалися скаржитися офіційно, але після того, як справа стала відома у вузьких колах, знайшли в собі сили написати заяву. Троє потерпілих.
Загальна сума — близько 18 мільйонів. Шахрайство в особливо великому розмірі — це вже не адміністративна справа. Максим, дізнавшись про розширення слідства, знову зателефонував Оксані.
Уже не з погрозами, а з зовсім іншою інтонацією. «Оксано, слухай, я хочу… Я хочу поговорити нормально». — «Говори». — «Я не знав, що так вийде, чесно. Тарас казав, що все законно, що гроші повернуть, що це просто тимчасовий маневр. Я тільки папери підписував. Я не рахував гроші, не керував рахунками. Я взагалі не до кінця розумів, що відбувається». Оксана слухала.
Максим говорив іще хвилини три — квапливо, збивчиво, з виглядом людини, яка намагається переконати водночас і співрозмовницю, і саму себе. «Максиме, — сказала нарешті Оксана, — те, що ти говориш, призначене для слідчого, не для мене. Я не ухвалюю рішень у кримінальній справі. Якщо ти хочеш пом’якшити свою відповідальність, тобі потрібен адвокат і розмова зі слідством. Добровільне зізнання й співпраця можуть пом’якшити відповідальність. Це єдине, що я можу тобі сказати».
Мовчання. «Ти… ти реально так говориш? Ми ж сім’я були!» — «Ключове слово — були, — сказала Оксана. — Удачі, Максиме!» Вона поклала слухавку.
Максим зателефонував слідчому через два дні. Оксана дізналася про це від Кравченка, який дізнався від своїх джерел. Максим давав показання добровільно, очевидно, в розрахунку на поблажливість. Що саме він говорив, Оксана не знала й не хотіла знати. Це була вже не її партія. Людмила Василівна в цей період раптом почала телефонувати знайомим — тим, із ким колись працювала в адміністративному апараті, тим, хто, на її думку, ще мав вагу й зв’язки.
Людмила Василівна й далі обдзвонювала старих знайомих. Вона говорила про цькування, про безграмотну провінційну жінку, яка руйнує сім’ю. Кілька людей висловлювали співчуття.
Ніхто нічого реального не робив, бо старі зв’язки в нинішніх реаліях важили небагато. Один із дзвінків, однак, виявився важливим, тільки не так, як розраховувала Людмила Василівна. Вона зателефонувала давній знайомій, яка свого часу працювала у фінансовій службі.
Попросила подивитися, чи немає порушень у документах цієї Оксани. Знайома відмовилася перевіряти відомості неофіційно й пояснила, що доступ до таких даних можливий лише за офіційним запитом. Однак сам інтерес Людмили Василівни до чужих документів видався їй підозрілим, і вона повідомила про нього Ткаченкові.
Пізніше Ткаченко надіслав такий запит у встановленому порядку. Отримані відомості підтвердили рух коштів на рахунках агентства за останні роки й показали, що картина там була справді цікава.
Людмила Василівна, намагаючись захистити сина, лише привернула додаткову увагу до фінансових документів. Оксана почула про це й довго мовчала, потім сказала Кравченкові: «Знаєш, у чому їхня головна помилка?» — «У чому?» — «Вони весь час діють, метушаться, телефонують, погрожують, шукають зв’язки, запускають чутки. Вони не вміють чекати, а коли не вмієш чекати, робиш зайві рухи. Зайві рухи залишають сліди».
Кравченко замислився. «А ти вмієш чекати». — «Я з дитинства веду зошит витрат. Там вчишся терпінню».
У січні суд виніс рішення щодо поділу майна. Оксана сиділа в залі ліворуч від Бондаренка, Тарас — праворуч від свого адвоката. Суддя зачитувала рішення рівним стомленим голосом, звичним до таких слів…
